- Не було б щастя, та нещастя допомогло!
- Мама Фірташа стане "помідорною королевою"
- Рушник на кілочку - хата у віночку
- Котить світом коляда...
- ХТО ЗБЕРЕЖЕ ПИСАНКОВЕ ДИВО?
У БАБЧОМУ КОЛЯДУВАЛИ - ДОБРО В ГОСТІ ЗАКЛИКАЛИ
Різдвяні свята у гірському селі Бабче, що на Івано-Франківщині, завжди завершуються веселою розколядою - колоритним дійством, яке є вінцем усіх новорічних торжеств.
Отож, мине Водохреще, й різнобарвні гуцульські строї, в яких місцеві мешканці колядували й щедрували, знову займуть своє звичне місце в шафах та скринях, де зберігатимуться до січня 2010-го. Але то буде через кілька днів, а нині засніженими вулицями ще ходить вертеп, звучать музика, спів і щирі віншування.
Віншую вас в коляді!
Щоб ви жили в гаразді,
без клопотів і біди
до наступної коляди.
Таким або іншим побажанням закінчується кожне колядування. Це обов'язково! Господар, який приймає в себе колядників, має почути те, чого сам найбільше бажає собі й родині.
Місцеві мешканці - гуцули - свято увірують, що щирі віншування під Різдвяною зорею мають магічну силу. Як і думки та слова. Бо на Святу вечерю до осель злітаються ангели. Їм, як і родині, що зібралася за столом, має бути приємно та затишно. Тому в оселях панують мир, любов і порозуміння. І пісні страви, яких має бути не менше дванадцяти, щедро приправляються добрими словами. Така злагода й доброзичливість - головні атрибути Різдва. Їх селяни намагаються зберегти на увесь рік.
Колядників зустрічають, як посланців Божих. Радісно! Пригощають і платять на віншування. Цього разу кошти, зібрані за час свят, підуть на добудову в Бабчому нової церкви. Стара, в якій в середині дев'ятнадцятого століття правив відомий письменник і просвітитель Антон Могильницький, вже затісна для місцевих прихожан. Хоча дуже їм дорога, бо намолена ще прадідами, яких тут шанують і пам'ять про яких переходить від покоління до покоління.І не лише пам'ять. Мешканці Бабчого - від старого до малого - дорожать традиціями, що передали їм у спадок батьки й діди. А це й любов до пісні, колядки, коломийки, народної музики, запального танцю, жартів та приповідок.
Загалом практично кожне село Богородчанського району зберігає свої, притаманні лише йому, неповторні звичаї.
У Бабчому їх назбиралося чи не найбільше. У цьому зацікавлені сільська рада, школа, бібліотека і кожна сім'я. Так, завідуюча бібліотекою Ярослава Іванчук зініціювала створення Книги-історії села, яка щороку поповнюється новими сторінками з життя місцевої громади.
А живе громада справді цікаво й повнокровно. Бо тутешня земля родить не лише голосистих співаків та музикантів, таких, до слова, як батько й сини Катричі. Кожна оселя славиться тут майстрами - різьбярами, килимарниками, ковалями, вишивальниками...
Зачинателька багатьох добрих справ, душа сільських музик, співаків й усіх творчих людей Марія Клибус, приміром, ще з дитинства опанувала мистецтво вишивки. Її гостинна хата, красиво вбрана помереженими хрестиком чи низинкою рушниками, серветками, скатертинами. Стара, маленька й дуже скромна зовні, ця оселя навдивовижу багата всередині, бо господиня перетворила її в музей старожитностей, зберігши речі, якими колись користувались її хазяйновиті предки. Тут і велика маглівниця, що служила господарям пральною машиною, і ***шки для випікання хліба, і кошик-пасковик, у якому не один раз носили до церкви на освячення великодні паски та писанки.
Поруч стоять чавунні горщики і поливані мисочки, великі міхи, виткані з льону й конопель.За подвір'ям Маріїної хати починаються гори. Тепер вони білі, засніжені, а вище, де ростуть ялини та смереки, смарагдові. Навесні гори міняють вбрання. Вкриваються, мов килимом, жовтим первоцвітом, синіми пролісками, білими бриндушками. І, звісно, зеленою травою. Нитки з такими барвами підібрати нелегко. Тож рукодільниця довго відшукує і все-таки знаходить бажаний тон.
- Інакше рушник не нестиме людям того настрою, який вони потребують, - мовить Марія Степанівна.- Колір має вабити, а квітка на полотні - нагадувати ту, яку бачимо на галявині, в лузі чи на клумбі.
Вкладати серце у вишивки навчила господиню мама - невтомна сільська трудівниця, яка залишила по собі добру пам'ять. Та Марія зазначає, що в їхньому селі є й чимало інших рукодільниць. І починає називати:
- Марія Бабійчук, Наталя Матіїшин, Марія Катрич... Зрештою, кожна тутешня жінка вміє вишивати. То як косу заплести чи борщ зварити. Сторонських більше дивує, що й чоловіки у нас до цього вдатні. Двадцятип'ятилітній сільський дяк Петро Катрич вміло вишиває сорочки, реставрує стародавній одяг. Хоча голка, здавалося б, то не чоловічих рук справа. Ось ковальство - то вже для них.
А в тій кузні
коваль клепле.
А в коваля
серце тепле!
Батько Ярослави Іванчук (завідуючої сільською бібліотекою) Іван Кріцак має свою кузню. Тепер працює в ній з онуком Василем. Ро***ть ковані ворота, загорожі, інші вкрай потрібні людям речі. Другий онук - Зеновій - навчився від тата Ярослава столярної справи, має замовлення навіть від киян. Майстром на всі руки називають у селі Дмитра Сухоручка. Він і кує, й пише картини, і творить різні прикраси зі шкіри.
А Микола Огерук із звичайного річкового каменю збудував незвичайну капличку. Розповідав односельцям, що якось вночі прийшла до нього у сон Божа Матір і каже: "Ти, Миколо, поклав хату на роздоріжжі. То й каплицю годилося б тут збудувати". Наступного ж дня чоловік почав шукати будматеріали. На дерево грошей не мав, зате каменю довкола - хоч греблю гати. І в річці, що протікає перед обійстям, і в полі, з якого щовесни доводиться його стягувати на узбіччя. Отож невдовзі звів стіни і почав викладати з каменю купол. "Не мудруй, чоловіче, - казали йому сусіди. - Камінь для купола не годиться." Однак він продовжував мурувати. І все йому вдавалося. Не інакше, як Божа Матір допомагала.
Вона ж, переконаний Микола, не дала минулорічній повені зруйнувати його творіння. Бо й хату, і хлів добряче пошкодила велика вода. А на капличці - жодного знаку. Справжнє диво!
А хіба не диво те, що одне село, затиснуте між горами й на 7 кілометрів розтягнуте вздовж річки з ніжною назвою Бабчаночка, зібрало так багато талантів. Різних і самобутніх, які ро***ть добру славу не лише Івано-Франківщині, а й усій Україні.
Зоя ЖУРАКІВСЬКА
На знімках: Ярослава Іванчук (праворуч) і Марія Клибус у музеї старожитностей. Вертеп і коляда у Бабчому.
