- На порозі свят
- Христос народився!
- Миколаївські святки
- У ГРУДНІ ЩО НЕ ДЕНЬ – ТО СВЯТО
- Ой на Івана, та на Купала
Котить світом коляда...
Різдво Христове… Протягом 2000 років воно незмінне в наших душах і народних традиціях. У кожній країні воно особливе. Але так чи інакше створює святковий настрій і бажання бути зі своєю родиною.
Різдво – не тільки слов’янське свято. Його святкують усі народи й релігії світу, на всіх континентах, починаючи зі світанку людської культури. Звичайно, кожен народ вкладає в це свято свій зміст, використовує різні форми. Тому й святкують його у різні дні – одні за старим стилем, 25 грудня, а інші (до таких належить значна частина українців) – 7 січня. Ми відтворюємо тогочасні події у колядках, вертепних постановках, показуючи радість, яку мали пастухи і мудреці, що поклонилися немовляті Ісусу.
У деяких країнах Європи відзначається день трьох королів – волхвів, що прийшли вклонитися Божому Дитяті й принесли йому дари – ладан, смирну і золото. У пам’ять про цю подію у Франції здійснюють церемонію „Дивовижної зорі” – підводу з палаючим на ній вогнищем провозять вулицями міст під акомпанемент тамбуринів. Поряд крокують троє людей, одягнених волхвами – королями. Глядачі, що заповнюють вулиці, тримають у руках запалені смолоскипи, вітаючи „рухому зорю” – вогнище на візку. Ще французи полюбляють зображувати саме дійство: у ці дні у вітринах магазинів, у будинках можна побачити сцени народження Христа з яслами, агнцями та маленькими глиняними іграшками-немовлятами. Ці фігурки називають „Сантонсами”. 
Різдво у Фінляндії – не лише свят-вечір та два наступні дні. До свята ретельно і досить довго готуються. За традицією фіни збираються разом і виготовляють святкові новорічні іграшки та прикраси. Ці вечорниці мають назву „Піккуйоулу” – „Маленьке Різдво”. На них звучить різдвяна музика і подаються традиційні різдвяні закуски. Пік святкування – не сам день Різдва, а свят-вечір, день напередодні.
Різдво у Німеччині – свято сімейне. Родина повинна зібратися за святковим столом. У цей день відбувається церемонія обміну подарунками - „Бешерунг”.
Для голландців Сінтерклаас – теж саме, що для нас Дід Мороз. Його символічне прибуття до країни кожного року у різні міста – сигнал до підготовки до різдвяних і новорічних свят.
У Хорватії, як і у багатьох інших країнах, чимало уваги приділяють приготуванню різдвяної їжі, в тому числі – спеціального різдвяного хлібця з різними прикрасами з тіста. Тут, як і в Україні, існує багато пісень, в яких бажають процвітання і щастя.
За повір’ями чехів та словаків у переддень Різдва сонце зупиняється, небеса розвертаються і можна бачити пишні діброви та зелені луки, де ростуть найкращі квіти, а на деревах увесь рік зріють плоди. У цей вечір райське світло відбивається на землі, і вона також стає схожою на рай: щастя входить в оселі щедре й багате.
В Україні день народження Ісуса Христа – це величне духовне дійство, що супроводжується щирими привітаннями один одному, піснями, танцями і різдвяними колядками. З давніх-давен словом і ділом, словесним твором і магічним актом, всією обстановкою наші прадіди створювали в дні Різдвяних свят образ багатства, щастя, миру і спокою у своєму домі.
Шостого січня кожна господиня намагається приготувати дванадцять страв на свят-вечір, бо в Ісуса було дванадцять учнів – апостолів. Традиційними є узвар із сушених груш, варений горох, квасоля, смажена капуста, риба, вареники, картопля, гриби, гречана каша, голубці з пшоном, коржі з маком та кутя з товченої пшениці. У цій багатій, але пісній вечері господиня представляє найголовніші плоди поля, городу та саду. Ніби дає звіт новому рокові за своє багатство у році минулому.
Бажано, щоб всі члени родини у цей вечір були вдома, щоб день пройшов мирно, без сварок. Треба обов’язково і з ворогами помиритися, щоб у новому році було мирно в хаті й поза нею.
У цей день не дозволяється ані снідати, ані обідати.
Наші предки у свят-вечір магічними діями захищали свою оселю від злої сили, щоб позбутися її на весь господарський рік. Господар вносив в оселю сніп жита - „дідуха”, підносив його високо над столом і ставив на покутті перед образами. Далі перев’язував „дідуха” залізним ланцюгом і клав біля нього ярмо, чепіги від плуга й хомут. Господиня ж брала із скрині нову білу скатертину і все це накривала.
Потому у сім’ї починалися приготування до вечері: на намощене на кінці столу сіно „невинна душа”(дитина до семи років) клала три хліби або калачі, трохи насипала солі та ставила велику воскову свічку. Мати ж у цей час виставляла миски з вечерею на стіл, а на сіно, що лежало на покутті, ставила горщик з кутею та узваром. Дітям теж було чим займатися: щоб не думати про смачну їжу, вони сідали біля вікна і пильно вдивлялися в темне небо – чекали сходу вечірньої зорі, що мала сповістити про велике чудо – народження Сина Божого.
По вечірній зорі до хати входив батько-господар і урочисто сповіщав, що Святий Вечір уже розпочався, але треба ще нагодувати худобу та „запросити гостей”. Господар підходив до столу, брав з кожної миски потрошку страви та ходив по господі, роздаючи все худобі й собакам, щоб „цілий рік гарно велися, а собаки добре стерегли будинок”.
Тільки-но всі справи поза хатою були пороблені, сім’я починала вечеряти. Ні в якому разі більше не дозволялося виходити надвір: „щоб нічого за ніч в хату не ввійшло лихе”.
У наших предків існував обряд: обов’язково під час вечері згадати душі померлих, запаливши свічечку та приліпивши її до миски з кутею, що ставилася на підвіконні.
Основна страва на столі – кутя з пшениці. Вечеряти починали саме з неї. Адже за легендою, пшениця зіграла головну роль у спасінні Христа. Коли Матір Божа від Ірода тікала, побачила хлопчика Василя, який сіяв пшеницю. „Сьогодні сієш, а завтра маєш жати”, - сказала юнакові Марія. А назавтра, коли Ірод спитав Василя, чи не бачив той утікаючої матері з дитям, Василь відповів: „Бачив, коли сіяв, а тепер, ось, жну...”
Опісля вечері починалися розваги: малі діти бігали по хаті та тішилися ялинкою, або залазили під стіл і „квоктали”: „щоб квочки сідали”. Мати кидала їм за це горішки та дрібні гроші.
Наступного дня, після ранкової служби у церкві, майже у кожній оселі чекали колядників.
Колядували спочатку діти, потім дорослі парубки та дівчата. Ходили вони із звіздою та дзвоником. Звізда робилася з дерев’яного держака та тоненьких дощечок, яких повинно було бути сім. Звізда декорувалася кольоровим папером, стрічками, в середині – образком народження Христа і свічкою. Ватага колядників – п’ять осіб – підходила до хати й питала дозволу заколядувати. За гарне віншування господар обдаровував колядників солодощами чи дрібними грошима. Вони низько вклонялися господарям і вирушали колядувати до іншої хати...
Колядували не лише діти та парубки. Ввечері, як геть стемніє, йшли з колядою і дівчата. Їхня ватага – з ліхтарем, що має вигляд зірки або місяця. Ліхтар носили не в руках, а прив’язували до довгої тички, щоб здалека було видно. До хати дівчата не заходили, співали під вікном. Щороку діти вчили багато нових колядок, бо повторюватися не можна: не будеш вчити і співати щоразу нові колядки, „Бог за лінощі твою долю звузить”.
Пісні ці відзначаються великою різноманітністю мотивів, поділяючись на біблійно-релігійні та світські (дівочі, хліборобські, мисливські, військові, казково-фантастичні, весільні).
Діва Сина породила,
Вся земля розвеселилась,
А Ірод засмутився,
Що Син Божий народився...
Колядкова поезія багата і різноманітна, має глибоке і міцне коріння в нашій історії, в побутових особливостях нашого народу, невичерпне багатство поетичних образів. Нехай оспівані в них побажання долинуть до всіх вас, дорогі друзі.
Олена Лобенко
