ХТО ЗБЕРЕЖЕ ПИСАНКОВЕ ДИВО?

10 April, Розділ Weekend, переглядів 5 712

Цю історію розповіли мені, коли ще була студенткою. Іду до Фірчука і я. Не з Канади чи Австралії мені треба потрапити. Його хата так близько, а рутина буденних справ обсотала мою мрію. Двадцять п'ять літ з того часу – так довго-предовго іду…
Господаря вже немає. Але дружина Марія Йосафатівна охоче розповіла про Михайла Фірчука.
У 1937 році він пішов до першого класу у вишитій власними руками сорочці. Люди не дивувалися, що семирічний Михайлик Фірчук уміє гарно вишивати, бо знали, з якої він родини. Батьки, дядьки і тітки були талановитими майстрами і майстринями: вишивали, різьбили, плели з лози, ткали… Дядько Юрко шив кожухи, а інший виготовляв і розмальовував глиняний посуд.
Після закінчення школи Михайла проблема вибору не хвилювала. Була одна дорога – у Вижницьке училище прикладного мистецтва, адже він уже дещо умів: займався різьбою по дереву, ткав рушники, малював картини. Одна з перших – пейзаж Карпатських гір – збереглася донині, милує око гостей.
– Як народилася мрія зберігати писанкове диво? – запитую в господині.
– Ще в юному віці, після служби в армії, тата дуже вразив один випадок, – розповідає дочка Оксана. – Літні жіночки продавали на ринку писанки. Раптом звідкілясь прийшли міліціонери й почали жбурляти врізнобіч писані яйця. Писанки розбивалися. Людська праця була зведена нанівець. Мій тато тоді задумався над тим, як би це зберегти, щоб залишити цей скарб народного мистецтва не як спогад, а як дарунок наступним поколінням, увіковічнити ці неповторні творіння людських рук і душі.
Він їх збирав. Не шкодував ні часу, ні сил, ні коштів. Разом з дружиною їздив по гірських селах, селищах, вишукуючи безцінні народні скарби – речі, які вийшли з вжитку. Чомусь люди не поспішали віддавати їх в дарунок музею. І Фірчуки платили за сорочки, киптарі, сардаки, кожухи, горботки, окривки (пояси), запаски, рушники, писанки, відриваючи кошти від себе, від сім'ї.
Ота найсокровенніша думка ятрила душу, не давала спокою: як би це зберегти. Михайло Корнилович взявся за писанки – спочатку шприцом вибирав середину з яєць, але шкаралупа тонка, ламалася. Згодом вирішив розрізати яйце на дві половинки, а відтак з'єднувати клеєм з тирсою. Писанка наче вдруге народжувалася. За цей винахід він у 1983 році отримав авторське свідоцтво. До його хати, немов по цілющу воду чи зілля, їхали люди з усіх республік колишнього Союзу. Їхні душі зцілювала не якась там знахарка чи ворожбит, а писанкова симфонія Великоднього одкровення.
Хтось із заздрощів чи лицемірства, чи з атеїстичної ненависті не міг на це спокійно дивитися, і сталося непередбачуване… Розбилися уже не писанки, а людина. Покалічений колекціонер з Виженки не падав духом, почав сам писати писанки. Йому, прикутому до ліжка, треба було весь час щось подавати: писачок, фарби, віск. Біля нього дочка Оксана теж навчилася писати писанки.
Хвороба прогресувала. Михайло Корнилович вже не міг сидіти і писати, але почав узори на яйцях викладати різнокольоровим бісером. Біля хворого дідуся усі п'ять років сидів онук Михайлик й добре опанував секрети цього ремесла.
Коли славного писанкаря не стало, вогонь Фірчукової любові й пам'яті підтримує уся родина – дружина, дочки Оксана і Ольга, онуки Михайло і Леонід. А ось і перша писанка, яку виклали бісером маленькі рученята найменшенької – п'ятилітньої Тамілочки. Зараз їй уже деcятий рік…
– На що б тато не подивився, усе вмів потім відтворити сам, але якось своєрідно, оригінально, – говорить дочка Оксана, – кошики для квітів, вази, пенали для ручок, серветки, плетені з соломки, печі у хаті, два ткацькі верстати для моєї сестри Ольги – один для рушників, а другий – для килимів, ще й сам придумував узори.
– Михайло ніколи не робив чогось злого людям, він був довірливий, справедливий і дуже наполегливий у збиранні та зберіганні мистецьких перлин краю, – ділиться спогадами дружина Марія.
Був суцільний ліс, а він проклав дорогу на верховину гори від свого будинку, наче відчував, що сюди йтиме світ. І світ, образно кажучи, йде сюди, аби зберегти в пам'яті неповторні хвилини зустрічі з царством писанки. Недавно були любителі писаного дива з Торонто, Австралії, Німеччини, Чехії, Румунії.
– У нас нема коштів і ніде заробити, а дуже потрібен ремонт будинку (з першого по другий поверх, аж до покриття з'явилися суцільні тріщини: будинок на крутизні гори може піддатися зсуву), – з болем у серці говорить Оксана.
Давно відома теза: краса врятує світ. А хто сьогодні врятує оцю красу? Чи є ще між нами, нинішніми прагматичними і самолюбивими людьми, такі добродії, які допомогли б цій скарбниці нашого інтелекту, культури, духовності, щоб зі світів близьких і далеких могли подивитися на ці 5 тисяч писанок і дві тисячі вишивок, зібраних Михайлом Фірчуком? Зараз дуже багато говориться про розвиток туризму у нас, на Буковині. Може, ця програма, ця добра справа не обмине унікальний музей, і він матиме таку, як належить, солідну підтримку?..
…По обидва боки гори стоять дві найдавніші у районі дерев'яні церкви: Виженська і Рівнянська. Великодніми дзвонами, мов два ангели, кличуть нас у високий і святий світ духовності. Між ними на горі – океан писанок. А, може, то сльози Божої Матері, як розповідав легенду М.К.Фірчук. На варті нашої святині стоять смереки. Тільки чи знайдемо час, чи зуміємо почути і вислухати їх?

Підготувала Валентина МАЦЕРУК.
Чернівецька область