- Новоявлений граф Каліостро
- Новий керівний області має зробити з регіону аграрно-промисловий локомотив
- Скільки коштує милосердя?
- Партія регіонів обіцяє, що до 13 січня чорноземи не роздерибанять
- «Дуже непевна й ризикована справа — господарювати під відкритим небом»
Добре слово про вола
Якось аж дивно говорити, що сьогодні в селах є дорослі люди, котрі ніколи не бачили живого вола, а переважна більшість дітей навіть не знає, «що то за звір». Та й звідки дізнатися, якщо цей стародавній абориген України зник з лиця землі? У Вінницькій області, цьому найаграрнішому регіоні держави, я так і не міг відщшукати жодної особини для ілюстрації. Добре, що приватна фірма „Млин" виставила пару круторогих біля воріт свого кафе. Ця скульптурна робота, як на мене, дуже вдала і дає уяву про розміри, покладисту вдачу і красу вола. У моєму рідному селі Ометинцях Немирівського району воли протримались найдовше. Принаймні, коли з Києва на Вінниччину приїхала кіногрупа знімати фільм „Поїзди революції" (а це було 30 років тому) і почали шукати бодай одну пару сивих, гливих чи уже будь-якої масті тварин, то з'ясувалося: вони збереглися тільки в Ометинцях - тягали важкі колоди до колгоспної пилорами. Звали їх, наскільки пам'ятаю, Равлик і Рудик. Обоє вони були гливі, з величезними рогами, відшліфованими до слюдяного блиску на кінчиках, з ратицями, як кашкети шістдесятого розміру, спокійними сонними очами і грайливими кучериками на верхівці лобів між рогами. Рухалися воли з лінивою повільністю велетів, ледве переставляючи ноги, і їхній доглядач Володька Кригін, що ступав далеко попереду гарби, повної зеленого, нарізаного каесом кукурудзиння, зупинявся, мотав над головою пужалом ремінного батога, підганяючи таким чином свою тяглову силу. Інколи, примітивши знайомий жест, тварини слухняно прискорювали ходу, але ненадовго. Як тільки Володька повертався до них спиною і йшов собі далі, вони теж переходили на звичний ритм. Напарником у Володьки був Микола Кужіль. Коли приїхали режисери, щоб забрати волів на вузькоколійну станцію Фердинандівка, Володька від хвилювань заслаб (голова колгоспу виставив умову, що правитиме волами не який-небудь актор, а тільки і тільки Кригін, як людина, палко прив'язана до своєї худоби незвичайною любов'ю). 
Довелося стати актором дядькові Миколі. Його там одягли у вишиванку, солом'яного бриля, приклеїли вуса, обсадили з усіх боків гарними дівчатами. Не знаю, чи переймався Володька ревнощами, коли дивився фільм, але, думаю, що не переймався - надто добру мав душу і до людей, і до всього живого світу. З волами ніхто не хотів возитися через їхню меланхолійну повільність, вона дратувала. Певне, ця повільність і була головною причиною суспільного вироку волам. Їх не тримали б і в Ометинцях, аби не Кригін з його прихильністю. Заради цього старого фронтовика, що прибився до нашого села з Курської області разом з ометинською дівчиною, яку зустрів у Німеччині, голова колгоспу і тримав пару волів. Донька і син Володьки перебрались до Криму - Надя вчителювала, Степан був у будівельній бригаді - і щоліта приїздили в гості до тата й мами. Потім мати померла, Надя захотіла забрати батька до себе, а той не погоджувався. - Не поїду. Там волів не буде. - Нащо вам ті воли? Вони що - дорожчі за нас? Володька мовчав. На поміч донька викликала з Криму чоловіка. - Тату! - сказав зять. - Переїжджайте спокійно. Будуть вам воли і в Криму. Особисто цим займуся. Більше Володька до Ометинець не приїздив - нема здоров'я. Але Надя привозила і показувала фотографії. Стоїть її тато між двома круторогими, обнімає їх за шиї і сміється. Хоч для кіно його знімай!
