Аграрний тиждень. Україна
» » Свято Петра і Павла
» » Свято Петра і Павла

    Свято Петра і Павла


    Дванадцятого липня за новим стилем – день святих Первоверховних Апостолів Петра і Павла, або, як кажуть в народі, „Петра”. В цей час у багатьох районах України починаються жнива. А звідси і походить народне вірування про те, що справа Петра – „жито зажинати”.
    Святий Петро часто згадується в народних віруваннях та легендах: „Стоїть святий Петро коло раю, у правій руці ключі від нього тримає, грішника завертає, праведника пропускає”...
    Чому ж саме Петрові Господь ключі від раю довірив? Бо Петро по нашому – камінь. Душа його боголюбива, але до грішника тверда, ніякими сльозами -плачами її не пом”якшиш. Колись люди пам’ятали про це і намагалися поводитись відповідно, хоча як тут не згадати жартівливу співанку:
    „Ой ще трохи погріхую, а потім покаюсь,
    Бо не впустить святий Петро і близько до раю...”
    Свято Петра і Павла
    А ось легенда про те, як Бог з Петром людей парували:”...Ідуть вони в жнива - сонце пече, жито стоїть, як стіна. Те жито дівка жне, голови не піднімаючи. Пішли вони на другу ниву, а там під копою в холодку інша дівка спить. Подивилися на неї Бог і святий Петро і пішли далі. Дивляться, а під возом спить парубок. Йдуть далі – пшениця як ліс стоїть і жне її хлопець. Петро й каже до Бога : ”Спаруй, Господи, цього парубка і дівчину, що жито жне, і тих ледацюг спаруй”. А Бог відповідає йому: „Старий ти, Петре, а дурний. Як тих ледацюг спарувати, то вони й з голоду помруть. Цього парубка треба спарувати з ледачою дівкою.” Так воно і буває у світі: як чоловік роботяга, то жінка ледащо, а як жінка моторна, то чоловік тюхтій.”
    До дня Петра і Павла готувались колись в Україні як до великого свята: білили хати, оздоблювали рушниками стіни, прибирали подвір’я. Ранком у цей день, звичайно, всі йшли до церкви – привітати апостола Петра і славного апостола Павла, що коло нього стоїть. По службі збиралися на роздоріжжі, біля хреста, благословляючого дороги. І клали під той хрест хто що мав. А бідні те потому, в ім’я всехвальних та верховних апостолів, розбирали...
    Дівчата прикрашали свої голови вінками з польових квітів, а особливо червоними маками.
    Взагалі – то „Петра” вважалося чоловічим днем. Але дівчата не зважали на це і намагалися упросити найстаршого з апостолів направити свою силу на те, щоб допоміг їм ще міцніше прив’язати до себе милого. Що тільки не робили задля цього – і ноги чоловікові, коли спав, опутували освяченою бавовняною червоною ниткою; і заговореним рушником обтирали; навіть крали його особисті речі і закопували під ворітьми. І, кажуть, допомагало.
    На Петра священик освячував сади, щоб по осені був гарний врожай.
    Збиралися з дерев останні вишеньки і неслися убогим, аби і на той рік добра садовина вродила...
    У ніч, на Петра, зорі падали у криниці і прочищали воду...
    На Петра їли мандрики – пампушки печені з пшеничного тіста, яєць та сиру. Сама назва походить ніби від того, що мандруючи світом, Петро з Павлом живилися „мандриками”. В цей день зозуля перестає кувати – кажуть, що вона мандриками подавилася – украла у святого Петра одну мандрику і за це її Бог покарав. А якщо кує зозуля і після Петра, то це, за народними віруваннями, віщує нещастя.
    На Петра маленькі діточки мали багато солодких ласощів – аби волосся з голови не падало...
    Якщо діло йшло до одруження, на Петра дівка дарувала хлопцеві вишиту хустинку. А ту, що засиділася у дівках, батько у цей день садовив на тачку і віз до хати, де жив парубок, і кричав:” Моя донька була б гарною господинею у вашій хаті. Даю за нею корову, вівці, землю (кожен давав, що мав).” На той крик домовлятися про заручини виходила мати хлопця. А як незгода – не виходив ніхто. Батько мав право возити свою дівку попід хати до заходу сонця. Як ніхто не брав – чекали вони Петрової днини наступного року. Звичайно, сучасні татусі вже не возять своїх дочок попід хати, а пісні про це збереглися:
    „ Ой я в мамки та й дочка – одиначка,
    Не думала, не гадала, що найде мене тачка.
    Ой я в мамки та й цвіла, як ружа –
    Не думала, не гадала, що не найду мужа...”
    Уляглися пристрасті та повір’я, пов’язані із святом Петра і Павла. Мов камінь, який шубовснув у воду і забувсь. Але він є, десь там, на дні. Дрімає...
    Олена Лобенко





    Схожі новини
  • Мед на столі – благодать у господі
  • Сад довіри
  • ЖНИВА НА ЧЕРНІГІВЩИНІ ПОЧИНАЮТЬСЯ
  • Масляна, воротися, до Великодня простягнися!
  • Чесний Хрест, або „Воздвиження”.

  • Додати комментар
    reload, if the code cannot be seen

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.

Свято Петра і Павла


Дванадцятого липня за новим стилем – день святих Первоверховних Апостолів Петра і Павла, або, як кажуть в народі, „Петра”. В цей час у багатьох районах України починаються жнива. А звідси і походить народне вірування про те, що справа Петра – „жито зажинати”.
Святий Петро часто згадується в народних віруваннях та легендах: „Стоїть святий Петро коло раю, у правій руці ключі від нього тримає, грішника завертає, праведника пропускає”...
Чому ж саме Петрові Господь ключі від раю довірив? Бо Петро по нашому – камінь. Душа його боголюбива, але до грішника тверда, ніякими сльозами -плачами її не пом”якшиш. Колись люди пам’ятали про це і намагалися поводитись відповідно, хоча як тут не згадати жартівливу співанку:
„Ой ще трохи погріхую, а потім покаюсь,
Бо не впустить святий Петро і близько до раю...”
Свято Петра і Павла
А ось легенда про те, як Бог з Петром людей парували:”...Ідуть вони в жнива - сонце пече, жито стоїть, як стіна. Те жито дівка жне, голови не піднімаючи. Пішли вони на другу ниву, а там під копою в холодку інша дівка спить. Подивилися на неї Бог і святий Петро і пішли далі. Дивляться, а під возом спить парубок. Йдуть далі – пшениця як ліс стоїть і жне її хлопець. Петро й каже до Бога : ”Спаруй, Господи, цього парубка і дівчину, що жито жне, і тих ледацюг спаруй”. А Бог відповідає йому: „Старий ти, Петре, а дурний. Як тих ледацюг спарувати, то вони й з голоду помруть. Цього парубка треба спарувати з ледачою дівкою.” Так воно і буває у світі: як чоловік роботяга, то жінка ледащо, а як жінка моторна, то чоловік тюхтій.”
До дня Петра і Павла готувались колись в Україні як до великого свята: білили хати, оздоблювали рушниками стіни, прибирали подвір’я. Ранком у цей день, звичайно, всі йшли до церкви – привітати апостола Петра і славного апостола Павла, що коло нього стоїть. По службі збиралися на роздоріжжі, біля хреста, благословляючого дороги. І клали під той хрест хто що мав. А бідні те потому, в ім’я всехвальних та верховних апостолів, розбирали...
Дівчата прикрашали свої голови вінками з польових квітів, а особливо червоними маками.
Взагалі – то „Петра” вважалося чоловічим днем. Але дівчата не зважали на це і намагалися упросити найстаршого з апостолів направити свою силу на те, щоб допоміг їм ще міцніше прив’язати до себе милого. Що тільки не робили задля цього – і ноги чоловікові, коли спав, опутували освяченою бавовняною червоною ниткою; і заговореним рушником обтирали; навіть крали його особисті речі і закопували під ворітьми. І, кажуть, допомагало.
На Петра священик освячував сади, щоб по осені був гарний врожай.
Збиралися з дерев останні вишеньки і неслися убогим, аби і на той рік добра садовина вродила...
У ніч, на Петра, зорі падали у криниці і прочищали воду...
На Петра їли мандрики – пампушки печені з пшеничного тіста, яєць та сиру. Сама назва походить ніби від того, що мандруючи світом, Петро з Павлом живилися „мандриками”. В цей день зозуля перестає кувати – кажуть, що вона мандриками подавилася – украла у святого Петра одну мандрику і за це її Бог покарав. А якщо кує зозуля і після Петра, то це, за народними віруваннями, віщує нещастя.
На Петра маленькі діточки мали багато солодких ласощів – аби волосся з голови не падало...
Якщо діло йшло до одруження, на Петра дівка дарувала хлопцеві вишиту хустинку. А ту, що засиділася у дівках, батько у цей день садовив на тачку і віз до хати, де жив парубок, і кричав:” Моя донька була б гарною господинею у вашій хаті. Даю за нею корову, вівці, землю (кожен давав, що мав).” На той крик домовлятися про заручини виходила мати хлопця. А як незгода – не виходив ніхто. Батько мав право возити свою дівку попід хати до заходу сонця. Як ніхто не брав – чекали вони Петрової днини наступного року. Звичайно, сучасні татусі вже не возять своїх дочок попід хати, а пісні про це збереглися:
„ Ой я в мамки та й дочка – одиначка,
Не думала, не гадала, що найде мене тачка.
Ой я в мамки та й цвіла, як ружа –
Не думала, не гадала, що не найду мужа...”
Уляглися пристрасті та повір’я, пов’язані із святом Петра і Павла. Мов камінь, який шубовснув у воду і забувсь. Але він є, десь там, на дні. Дрімає...
Олена Лобенко





Схожі новини
  • Мед на столі – благодать у господі
  • Сад довіри
  • ЖНИВА НА ЧЕРНІГІВЩИНІ ПОЧИНАЮТЬСЯ
  • Масляна, воротися, до Великодня простягнися!
  • Чесний Хрест, або „Воздвиження”.

  • Додати комментар
    reload, if the code cannot be seen

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.