Казкові герої шукали скарбів, а Микола Зінчук – казок

07 September, Розділ Weekend, переглядів 6 230

Цьому він присвятив понад тридцять років, за які зібрав 4 тисячі казок
Як не дивно, Микола Антонович Зінчук добре пам’ятає день, коли записав найпершу казку: 28 серпня 1975 року. Мов день народження. Тоді йому виповнилося п’ятдесят. Здавалося б, вік уже доволі зрілий, свідчить про певну стабільність і самодостатність й дозволяє трохи розслабитись. Бо на той час він уже мав позаду кількадесят літ педагогічного стажу й учителював (за фахом – історик) у Рукшині на Хотинщині. Та саме тоді й почалося його нове захоплення, котре заволоділо ним з якоюсь магічною силою.
О, цей невгамовний характер – впертий, наполегливий і водночас сентиментальний, ніколи в житті не давав спуску: "неблагонадійний", бо у напівдитячому віці, хворий й знесилений Микола, був звільнений американцями із фашистського концтабору, перенісши голод, з Житомирщини добирався на даху потяга до Львова, щоб вступити до університету, найкраще написав твір за творами Лесі Українки, склав на "п’ять" всі іспити, був відмінним студентом і здобув вищу освіту, хоча й довелося відчути прес репресивної машини…
У сільській школі, захопившись краєзнавчою роботою, якось разом зі своїми учнями записав кілька сотень пісень і зайняв перше місце в обласному конкурсі. Не було ще тоді звукозапису, тож учитель занотував усе на папері й повіз в обласний центр показати фахівцям. А там подивилися й порекомендували записувати фольклор.
– Я купив касетний магнітофон і 24 серпня 1975 року пішов по Рукшину записувати пісні. В одній хаті почув гарну казку й записав. Було то 28 серпня, – розповів при зустрічі Микола Антонович. А зустрілися ми, до речі, в Путильській гімназії, де вчителька і заступник голови райдержадміністрації з гуманітарних питань Валентина Юріївна Буняк організувала для колег із усіх сільських шкіл району презентацію нових книг буковинських письменників. Презентував своє дітище й Микола Антонович: то був уже восьмий том казок Путильщини. Обійшовши, об’їздивши всі села району, тільки в чотирьох, каже збирач, не знайшов казок, у решті ж записав від кількох десятків до кількох сотень. Вони й становлять цю ошатно видану в Чернівцях книгу. Щоправда, вийшла вона невеликим тиражем – всього одна тисяча, та й то спасибі, що облдержадміністрація виділила 20 тисяч гривень. До слова, нещодавно збірник визнано кращою книгою року в номінації "Книги для дітей".
Отож від того серпневого дня цей подвижник, "чорнороб культури", як називає себе, об’здив сотні населених пунктів, зустрічався з тисячами людей, зібрав і записав чотири тисячі казок! А ще 5,5 тисячі народних пісень, велику кількість зразків різножанрової народної творчості. Звичайно, це твори, які представляють різні регіони України. Почавши із одного буковинського села, Микола Зінчук поступово переходив до іншого (буковинські казки вміщено у трьох томах). Відтак подався на Івано-Франківщину, Тернопілля, Закарпаття, Харківську область. Тільки гуцульських казок зібралося вісім книг. Шість – закарпатської місцевості, щоправда, вони ще в роботі. А всього – в це свято вірить унікальний збирач народних скарбів – має вийти 24 томи українських народних казок. За оцінками фахівців, цей багатотомник не має аналогів у світі – жоден народ не записав стільки. А тут один чоловік.
Хтось міг би вважати його диваком. Адже, беручись за цю цікаву, але доволі копітку й відповідальну роботу, Микола Антонович усе робив самотужки. Довелося ходити, їздити, оббивати пороги чиновників, щоб привернути їхню увагу, купувати касети, могоричі – і все за свої кошти. Згодом зазнайомився із працівниками секції фольклору інституту ім.М.Рильського, запропонував спільно видати десятитомник казок з оригінальними сюжетами. Але спільно дійшли висновку, що варто створити видання, куди би входили всі казки певного регіону, незалежно від того, що сюжети подібні чи повторюються…
Десять років тому сталася велика прикрість: наш казкар переніс інфаркт. Стан був дуже важкий, але підтримувала родина, два сини – його гордість і надія, один з яких має фах медика. І коли через кілька днів їм сказали, що стан батька стабільний, всі полегшено зітхнули. Тим більше, що Микола Антонович став знову думати… про казки.
– Я тепер у швидкому темпі проходжу 4 кілометри, – ділиться він і каже, що повинен поспішати, бо ще є багато роботи.
Якось під час гуцульського фестивалю Микола Антонович зустрівся з директором Інституту українознавства Петром Кононенком, який запропонував йому написати дисертацію. Але погодившись стати співробітником інституту, Зінчук сказав, що займатиметься казками, а не дисертацією, бо казки не повинні пропасти. Тож тепер книги виходять під егідою Міносвіти й Інституту українознавства.
У свої 82 Микола Антонович ще вчителює. Має кілька годин у Довгопільській школі на Путильщині. В тій, де учні вже читають казки, записані й у їхньому, і в сусідніх селах. Він мріє, аби в кожному навчальному закладі діти могли знайомитися з народною творчістю своїх земляків і тих, хто живе в Україні, але далеко від Буковини. До того ж, останніми роками Микола Зінчук сам пише казки.
– Я так зжився з ними, що став втрачати межу між казковим і реальним світом, і в голові почали самі народжуватися сюжети, – якось так, наче по-дитячому сказав мені цей сивочолий буковинський Андерсен.
Він вірить, що і його власні твори невдовзі побачать світ. І сентиментально, з ледь помітною вологістю в очах зізнається: почувається дуже щасливим, що знайшов себе у цій царині. Можливо, саме завдяки тим записаним казкам, у яких, як водиться, у фіналі неодмінно добро перемагає зло, він легше долав життєві незгоди. "Я дуже багато перетерпів, бо щоб зробити щось велике, треба докласти не тільки праці, а й сили волі, – каже Микола Антонович.
Не знаю, чи часто він повторює своїм учням такі настанови, але впевнена: спонукаючи читати казки, які колись створювалися на рідних теренах, він скеровує їх до мудрості. Бо вона промовляє навіть у найпростішому сюжеті.

Валентина МАЦЕРУК.
Фото Дмитра ЧОРНОКОЗИ.
Чернівецька область.