Маленькі секрети новорічного щастя

09 January, Розділ Weekend, переглядів 6 834

Раніше задосить було суміші ароматів цитрусових і глиці, щоб навіть у безсніжному грудні відчути: наближається Новий рік. Нині заморські делікатеси доступні щодня – були б тільки гроші. Ялинки – живі чи штучні – прикрашають здебільшого пожежобезпечними скляними іграшками, що ними щедро (хоч і дорого) повняться прилавки передноворічних базарів: усе відкрите, доступне, однакове для всіх.

Але про ті іграшки не розкажеш дитині казку, і не оживуть вони дивовижної ночі, як Лускунчик. То як же дитині повірити в новорічні дива? У те, що чудове – справджується?

На все життя найдорожчими лишаються спогади про ті години, коли відчувала дитина спокій і затишок у своїй родині. Справжнє щастя, якщо є добра бабуся, котра не шкодує часу для спілкування з малечею і навчає дитину власноруч творити Свято. В тому числі й новорічне.

Колись горішки загортали у фольгу й вішали на ялинку. За прикраси правили цукерки в строкатих обгортках, і протягом святців очікували діти, коли розберуть новорічну ялинку й поділять прикраси-ласощі. Але ж переддень свята завжди - найцікавіший.

Фантазія підкаже кожному власну казку. В моєму дитинстві бабуся навчала, як намалювати балеринку з піднятими руками, вирізати її з цупкої картонки. З яскравих шовкових клаптиків приклеювали ми об’ємний ліф над пишною балетною пачкою з легкого жатого паперу – і балеринки розліталися по ялинкових гілочках у дивовижному танці. Тоді наша домашня ялинка вирізнялася з-поміж усіх інших ялинок світу.

З найпростіших саморобних ялинкових прикрас пам’ятаю клоунів. Для того доводилося пити нелюбі сирі яйця. Маленький отвір у шкаралупі ховався потім під гострим яскравим ковпачком, на яйці малювали ми усміхнене «циркове» обличчя. Пишно зібраний жатий папір (як і на балетних пачках) правив за комірець, на якому лежала та усміхнена голівка: адже в старому цирку клоуни часто були вбрані, як П’єро з казки про Буратіно.

За радянських часів, коли забороняли відзначати Різдво і Великдень, у сім’ях все-таки потай прилучали дітей до тих дивовижних свят через окремі атрибути. Малювали (чи змальовували з якоїсь книжки) маленьких ягняток, з фольги клеїли їм срібні ратички, з вати чи шерстяних клаптиків робили їм хутро.

Обов’язковою на ялинці була зірка – переважно багатокутна й неодмінно срібляста. Та найголовнішим у підготовці до свята був процес творення. Хоч і недовго, але вдумливо й зосереджено робили ми ті іграшки разом із бабусею – добирали кольори для вбрання балеринам і клоунам: синьооким личило блакитне, а руденьким або чорнявим – зелене чи червоне, вишневе, фіолетове. Набували в нехитрому майструванні навиків робити точні, стримані рухи: не поповз, не розлився клей – то й іграшки виходили гарними та охайними.

Під ялинку, або й серед гілок ховали ми дарунки – також зроблені власноруч. Як і всі діти, економили копійки на шкільних сніданках, щоб найдорожчий подарунок приготувати мамі. Сестра вишила - синім по білому – фартушок, викроєний із шматка льняного полотна (це їх у школі навчили), а я тонесеньким гачком (то вже бабусина наука) оздобила кружавчиками-плетивом шовковий носовичок. Це виглядало дуже романтично. Особливо радувало, що того носовичка, злегка напахченого парфумами, мама брала, коли ходили в театр: під час зимових канікул увесь казковий репертуар Оперного театру і київського ТЮГу був нам доступний…

Нині для розвитку своїх дітей дорослі мають значно більше можливостей: доброти, вірності в дружбі й коханні, принциповості навчають дітей і вистави Молодого театру на Прорізній. Справжні палаци дитячої та юнацької творчості (на площі Слави й в усіх районах столиці) зберегли найкраще з минулої доби: там навчають малих власноруч робити м’які іграшки, малювати, ліпити і навіть робити кераміку. В гімназії імені Тараса Шевченка школярі мають власний клас, де їх навчають мистецтва (а не тільки ремесла) кераміки, тож там давно почали готувати новорічні дарунки – рідним і друзям. Викладачі-ентузіасти є не тільки в столиці. Але там, де існує шкільний театр, формуються вільні, творчі, сповнені ентузіазму особистості, котрі у майбутньому в будь-якій галузі працюватимуть високопрофесійно.

Отож, для шкільних вистав дівчатка-семикласниці вже самі (іноді до ранку) вишивають бісером чи театральними блискітками, скажімо, костюм Міледі з «Трьох мушкетерів», або підганяють іще мамину запаску для «Наталки Полтавки» чи гоголівської Солохи з «Ночі перед Різдвом». Зима, котра нині прийшла вчасно й накрила снігом заснулу землю, вивільняє час на творче спілкування. Спілкуймося з дітьми. Це збагатить передусім душі самих дорослих.

Ганна КОЗАЧЕНКО,

член правління Українського фонду культури