- Відзначили кращих учнів та вчителів своїх підшефних шкіл
- Оксана Одайник: живопис - заповідь любові
- Микола Присяжнюк: «Соціальне зобов’язання держави – зупинити занепад на селі»
- Іванівка знову із дитсадком
- Пір’їна світла в крилах України
Тамара Семенюк: «Любити – значить діяти!»
Після грудневого колапсу на столичних вулицях розчищені дороги за Обуховом, та й в усьому селі з весняною назвою Першотравневе, здалися неймовірною казкою. Чистота сяючого під сонцем снігу підкреслювала рельєфи краєвиду і графічну вишуканість оголених зимових дерев.
Сяючою посмішкою зустріла нас не тільки природа: голову сільської ради Першотравневого ми впізнали одразу – настільки приязно і відкрито Тамара Григорівна Семенюк рушила нам назустріч. Начувані про добрі справи в рідному селі, уявляли її саме такою – доброзичливою, контактною, конкретною.
Подорож селом
Імпровізована екскурсія по дорозі в дитсадок – і, зачаровані засніженими млинками й казковими скульптурними композиціями серед височезних вічнозелених туй, ми дізналися, що однодумців у сільської голови не бракує. Батьки й вихователі дитсадка створили маленьке царство з багатьма кумедними персонажами для найменших мешканців Першотравневого. Переступивши поріг, занурились у яскравий радісний затишок, якого не створиш про людське око чи до певної події. Розписи на стінах, яскраві (однак природних кольорів) прозорі штори, квіти, килимки, ігрові куточки, яких і в столичних дитсадках не доводилося бачити. Не кожному до снаги створити й удома такі умови для своєї дитини, як у цьому сільському дитсадку, де малята пізнають перші ази спілкування з «не домашнім» навколишнім світом.
Діти читали вірші, розмовляли з Тамарою Григорівною і з нами - незнайомими дорослими. Всіх вона знає на ім’я і навіть на вдачу. Малята одержали подарунки, які передав у село Святий Миколай, угадали, що там усередині, і… спокійно склали в шафочки, щоб не перебивати апетит. Бо жодного примусу чи тиску щодо малят вихователі ніколи не дозволяють.
Справжня людина, гідний громадянин формується тоді, коли з дитинства оточений спокоєм, повагою і любов’ю. Про куточок раю для 22 дітей (голова не забула нас познайомити) дбають завідуюча дитсадка Ірина Петрівна Цибулько, Людмила Івашко й бібліотекар Альоша Чабан, які зробили розписи на стінах, і кухар Тетяна Григорівна Шатенко, яка працює тут ось уже 35 років, й усі інші працівники. Йдеться не тільки про безперечний професіоналізм співробітників, а й про їхні людські якості, без котрих атмосфера затишку була б просто неможливою.
Не секрет, що інформаційний простір у державі скупий на радість, тож не дивно: покидати цей щасливий острівець не дуже-то хотілося, але цікавість перемогла. Що ж там, у другому крилі споруди, за окремим входом?
Так само чисто, тепло, але – в стилі мінімалізму. Тамара Григорівна, щоб зберегти приміщення для ще ненароджених своїх односельців, не стала віддавати його в оренду комерційним структурам. Депутати сільради підтримали її ідею – і ось уже діє в селі, де всього лише 600 жителів, своя амбулаторія з денним стаціонаром на три ліжка. Хоч і недалеко до Обухова – тільки 7 кілометрів, але людині, котра прихворіла, це великі зручності. Навіть фізпроцедури, а не тільки уколи й крапельниці, можна прийняти. Та й за основними ліками за нагальної потреби не обов’язково до Обухова мандрувати. Фельдшер амбулаторії Ірина Іванівна Загородня родом із 
Першотравневого. Здобула медичну освіту й повернулася працювати в рідне гніздо.
- А в кого це вікна відкриті в такий мороз?
Це вже ми вийшли на вулицю.
- У школі. При хорошому опаленні сучасні вікна доводиться відкривати.
Школа-дев’ятирічка з невеликими класами збереглася в Першотравневому стараннями не тільки голови і всіх депутатів сільської ради. 38 учнів навчаються за найбільшої уваги вчителів. Підростає іще малеча. Молодим сім’ям виділили землю під забудову – дасть Бог, забагатіють на гроші й почнуть потроху зводити власне житло. Тепер до Києва чи Обухова менше прагнуть, якщо в селі робота є.
Школярі незабаром виростуть. Для їхнього всебічного розвитку в школі є все необхідне: бібліотека, спортивна зала, комп’ютерний клас, а мистецькі таланти розвивають у новому клубі.
Ще при в’їзді в село помітили ми старий приземкуватий будинок – в ньому була колись селищна рада. Нова адміністративна споруда – втілена мрія Тамари Григорівни – об’єднує у своїх стінах сільраду й залу засідань, пошту, бібліотеку, ошатно прикрашене приміщення для урочистих подій - РАГС. Чимало молодих родин почали звідси спільне життя, чимало весіль іще почнеться у білостінній цій залі. А концертній залі – з великою сценою і балконом над глядацькими рядами - можуть позаздрити деякі столичні театри. Тут же є перукарня і навіть кімната дільничного міліціонера. Все компактно.
Звісно, так було не завжди
Тамара Григорівна Семенюк працювала головним бухгалтером у солідній установі у райцентрі. Але рідного села не забувала – знаходила час, щоб і надалі співати в сільському хорі. Тепер у шафах завідуючої клубом висять вечірні й народні костюми – для дорослих і дитячого колективу. 10 років тому було інакше.
Талановиту освічену жінку односельці при багатьох нагодах запрошували очолити село. Але наважилась покинути хорошу роботу тільки тоді, коли районне керівництво просто наказало: «Воюй за рідне село».
- Що ж, любити – значить діяти. Я не могла не погодитись…
Економічна освіта одразу ж допомогла опанувати ситуацію. Увійшла в занедбану стару сільраду, де навіть штори замість карнизів на бинтах висіли, і змусила апатичних колег усе почати з нової сторінки. Гуртом зробили суботник: власним коштом побілили-підмазали облуплену стелю, поклеїли нові шпалери, пофарбували вікна-двері – й наступного понеділка селяни не впізнали головну свою «начальницьку» установу. Одна з жінок, що прийшла по якусь довідку, як у власній хаті, лишила взуття біля порога – настільки пошанувала цю оновлену світлицю.
Село, котре мало реальну загрозу зникнути з географічної карти району, отримало нове дихання. Відкрився закритий дитсадок – це було в 2003 році. Розвалений клуб замріявся надією на нове приміщення. 2004 року почалася газифікація Першотравневого. 8 кілометрів доріг убралися в тверде покриття. Ще 6 км збудували дороги з відсипкою, щоб не доводилось місити багно по селу. Ще й центральна газифікація для селян була безкоштовна – тільки підводи до будинків оплачували власним коштом. З 2003 по 2005 роки тривали роботи по створенню амбулаторії. 2007 року в нове адміністративне приміщення переїхав клуб. У 2008 році модерні вікна встановили в школі, дитсадку й амбулаторії.
Звісно, голови Київської облдержадміністрації Анатолій Присяжнюк і Обухівської райради Раїса Андріївна Близнюк і голова РДА Ігор Олексійович Рафальський допомагали, чим могли. Найголовніше – зберегти в Першотравневому школу.
Невгамовна Тамара Григорівна мріє про спортивний комплекс із фітнес-залою. І вона, з Божою і людською поміччю, домагатиметься свого. Поблизу адміністративного центру, ніби «за спиною» дитсадка з величезним плодовим садом діє православна церква. Народні гуляння, зокрема й День села, що мав вітання від голови облради Олександра Качного, відбуваються на площі. Дивовижний, схожий на Карпати, краєвид депутати одностайно вирішили закріпити за громадою як паркову зону. Збудований на місці людських городів адміністративний осередок став справжнім центром села.
У планах невтомної голови, підтримуваної командою депутатів, зробити ставок із піщаним пляжем у парковій зоні. Рельєф підказує, що добре було б створити лижну трасу з підйомником, бо й зими нарешті повернулися. Тоді село матиме постійне джерело прибутку. Адже мало не все створене протягом десятиріччя фінансували меценати – не тільки «Київзеленбуд», який орендує в селі певні площі. Це особливий талант – здобувати однодумців, та ще й переконувати їх втілювати позитивні ідеї в щоденне життя. Тамара Григорівна Семенюк володіє цим досконалим даром.
Нині в Першотравневому – освітлені вулиці. Розвинута соціальна сфера світить людям не тільки в сутінках. Тому дедалі більше цінують свою маленьку мальовничу батьківщину сільські жителі. Вони шанують пам’ять попередніх поколінь і навчають шаноби малечу. Тому село, що вже було майже приречене на зникнення, сьогодні має квітучу перспективу.
Здавна кажуть, що світ тримається на жінках. Наші українські каріатиди несуть відповідальність перед світом за кожне рідне вогнище. Берегині рідної землі, в Україні несуть найважчий, найдорогоцінніший вантаж – вони охороняють і множать Любов і Світло.
Ганна КОЗАЧЕНКО,
член правління Українського фонду культури
