- Експорт української м’ясної продукції. Проблеми і перспективи.
- Екологія акваторії Азово-Чорноморського узбережжя погіршується
- Лабораторії Держсільгоспінспекції мають міжнародну акредитацію та працюють у штатному режимі
- ВР пропонує уточнити порядок затвердження розміру викупної ціни земельної ділянки
- Поземельна книга не гарантує права українських громадян
Лісосмугам і захисним насадженням – дбайливого господаря і державну підтримку
Продовження. Початок читайте, будь ласка, в №13 нашої газети.
Сьогодні органи влади і громадськість часто переймаються долею перелічених у попередній частині статті об’єктів ЕСП і, звичайно, мають надію, що держава наведе в цьому питанні належний порядок.
Згадаємо, наприклад, звернення до урядових органів «Про актуальну ситуацію з полезахисними лісовими насадженнями», в якому екологи просять державу захистити лісозахисні насадження на полях: від імені Національного екологічного центру – І.П. Сіренко, від НУБіП України - завідувач кафедри лісової меліорації і оптимізації лісоаграрних ландшафтів В.Ю. Юхновський. Вони пропонують певні заходи для поліпшення справи, розглядаючи їх, щоправда, не в системному плані, а вибірково, не торкаючись основоположних чинників проблеми землекористування, показників облікових категорій земельних ресурсів та їх економічного призначення, прав і зобов’язань ідентифікованих землекористувачів, складання, як належить, бізнес-плану тощо.
Проблема з об’єктами ЕСП дійсно існує. З розвалом централізованої системи державного управління економікою в Україні почали діяти інші чинники її регулювання. На жаль, в агросекторі «Існуюча в Україні система державного управління залишається в цілому неефективною, вона еклектично поєднує як інститути, що дісталися у спадок від радянської доби, так і нові інститути, що сформувалися у період незалежності України», – йдеться в Указі Президента України «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» (№810/98 у редакції від 28.05.06).
До того ж, мало хто звернув увагу на вимоги згаданої концепції щодо організації «на нових засадах державної служби та служби в органах місцевого самоврядування». Зокрема, функціональні повноваження районних агролісомеліораторів просто знехтувані, хоча була можливість їх передати районним органам з охорони навколишнього природного середовища. Ще й досі зберігається невизначеність на місцевому рівні, який орган має повноваження здійснювати державний контроль з обліку полезахисних лісових смуг та інших об’єктів ЕСП, їх моніторингу. Крім того, чітко не встановлено статус лісгоспів державної форми власності, які виступають юридично як державні лісогосподарські підприємства – землекористувачі, з іншого боку, ніби державні органи виконавчої влади регіонального рівня Держлісагентства України. Останнє свідчить про незавершеність «реформування організаційних структур виконавчої влади» на місцевому рівні, що передбачалось затвердженою указом Президента України концепцією.
Тому наведені вище розбіжності в обліку земельних ресурсів за їх цільовим призначенням щодо площі земель, вкритих лісовою рослинністю за даними ДЗК і ДЛК 1996 р., а також облікової категорії «Інші лісовкриті площі» 2011 р. порівняно з 1996 р. є віддзеркалюванням «еклектичного поєднання» успадкованого з радянської доби централізованого управління господарською діяльністю в агросекторі економіки з ринковими засадами.
Поряд із тим юридичне надання земельних угідь на право власності, постійного користування чи оренди має здійснюватись виключно у відповідності з земельним законодавством а, головне, з урахуванням основоположного з його принципів «невтручання держави у здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею» (ДЗК, ст. 5).
Відтак питання відомчого підпорядкування полезахисних лісових смуг, як і інших об’єктів ЕСП, насамперед є некоректним, бо суперечить нормам земельного законодавства і, зокрема, принципу «використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва». Ігнорування цієї та інших законодавчих норм буде зумовлювали черезсмужжя у питаннях землекористування, численні конфлікти між «відомчим управлінням» і юридичною чи фізичною особою, котрим надані відповідні угіддя для здійснення підприємницької діяльності як засобу виробництва.
Тому держава функції з охорони, збереження, поширення та удосконалення розміщення об’єктів ЕСП має перенести на ідентифіковані суб’єкти господарювання. До того ж не віртуально, а шляхом розробки та прийняття відповідних нормативно-правових актів. Щодо об’єктів ЕСП, які були створені впродовж минулих часів і сприймаються громадськістю і окремими науковцями як щось існуюче «саме по собі», то вони дійсно вимагають державної уваги і підтримки. Але тільки у межах інститутів регулювання, без втручання в господарську діяльність землекористувачів.
Одним із перших кроків, наприклад, мало би бути внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 2 квітня 2002 р. за №449 та доповнення переліком і описом наявних об’єктів ЕСП, їх стану та розміщення з одночасним визначенням зобов’язань землекористувача (землевласника) щодо їх охорони і розширення (за необхідності). Оскільки цю роботу свого часу не було проведено, актуалізацію відповідних актів і паспортів можна було б провести додатково за рішенням органів Держземагентства, Мінприроди, Мінагрополітики і Держлісагентства України. Колишні функції згаданих районних агролісомеліораторів легко вписуються в повноваження службових осіб регіональних органів Мінприроди України, які, на відміну від службових осіб державних лісгоспів, не обтяжені функціями підприємницької діяльності та здатні проводити контроль саме екологічного змісту, не вбачаючи при цьому особистий бізнес-інтерес.
Щоб не виникали непорозуміння з визначенням облікових категорій земельних ресурсів різного рівня, їх динаміки та моніторингу площі, необхідно офіційно розробити їх опис (визначення у вигляді різнорівневої класифікації) відповідно до нових економічних умов та визначити, що Державний земельний кадастр України є єдиним джерелом для обліку і моніторингу земельних ресурсів і об’єктів еколого-стабілізуючого призначення. Тільки його показники мають юридичний статус і обов’язкові для інформування громадськості й міжнародної спільноти всіма органами влади, науковими закладами, засобами ЗМІ та ін. щодо їх моніторингу, порівняння з іншими країнами та для оцінки еколого-економічного стану, охорони і використання природних ресурсів України.
Отже, системна реформа аграрних відносин, про яку згадано на початку статті (див. також №13), має набути нових аспектів. Треба визначити ідентифікованого і дбайливого господаря у межах йому наданих у господарське управління земельних угідь разом з чітко виписаними обов’язками з охорони, збереження в технічно діючому стані, розширення і збільшення об’єктів ЕСП та забезпечення екологічного збалансування навколишнього природного середовища. Державна підтримка має бути реалізована у сфері опрацювання чітко регламентованих механізмів державного регулювання еколого-економічних відносин та моніторингу використання природних ресурсів.
Орест ФУРДИЧКО,
директор Інституту агроекології і природокористування НААН,
доктор економічних наук, професор, академік НААН
