Історичні уроки для сучасного самоврядування

18 March, Розділ Агрополітика, переглядів 10 128

«Не можна любити чуже нарівні зі своїм і не можна обходити, покращувати землю, що знаходиться в тимчасовому користуванні, нарівні зі своєю землею…»

Петро Столипін

Згідно офіційної статистики, починаючи з 2012р., коли вперше за роки державності експорт продукції АПК досяг 26% ($17,9млрд.), випередив показник експорту продуктів чорної металургії з її 22%, знову почали говорити про пошук оптимальності ведення агросектору, відштовхуючись від Указу другого Президента України (від 03.12.1999р. №1529/99 «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування та розвитку аграрного сектору економіки на засадах приватної власності»). Хоча останні 20 років цей сектор забезпечує 19% експорту країни.

Переконаний, нині є потреба виважено звернутися до історичного минулого у шляхах реформування вітчизняного сільського господарства - основи продовольчої безпеки, а значить, і державності. Тож хочу повернути нас у минуле століття, коли готувалась і проводилась відома Столипінська аграрна реформа. Її основний тягар і взяв на себе прем’єр-міністр країни П.А.Столипін. Бо, як відомо, історію творять особистості.

Сутність реформи

За аграрно-економічною концепцією Петра Столипіна реформа тривала з 9 листопада 1906р. до жовтневих подій 1917року. Деякі перетворення на селі розпочалися раніше офіційної дати «старту» Столипінської аграрної реформи. Так, 12 і 27 серпня 1906р. було прийнято два укази про передачу 1,8млн. десятин надільних і казенних земель Селянському банку для продажу селянам.

Згідно з Указом «Про доповнення деяких постанов діючого закону, що торкається селянського землеволодіння й землекористування» (09.11.1906р. підписаний МиколоюII, а поданий П.А. Столипіним) передбачалося вжити три групи заходів:

- виділення селян із общин і закріплення за ними землі у приватну власність;

- створення хутірського і відрубного господарства;

- переселенська політика.

Реалізація цих заходів була тісно пов’язана з роботою Селянського банку, кооперативним рухом, відносинами на селі, агрокультурою тощо.

Всупереч планам націоналізації землі, П.А. Столипін висунув ліберальну доктрину поступової ліквідації сільської общини, розвиток приватної власності на селі та досягнення на цій основі економічного піднесення. Він неодноразово підкреслював: селянин повинен вибрати той спосіб користування землею, який йому найбільше до вподоби, скоріше, за висловом голови Ради Міністрів графа С.Вітте у 1905р.: «Горе тій країні, яка не виховала в населення почуття законності та власності, а, навпаки, насаджувала різного роду колективне володіння…».

Указ від 09.11.1906р. вніс корективи до законодавства попередньої найвизначнішої реформи, датованої 1861р., щодо общини і общинної власності. Якщо до 1906р. община вважалася власником надільної землі й право користуватися нею належало всім її членам, то з 1906р. селяни могли виділити з общини землю, не рахуючись з її думкою. До вже прийнятого указу 14червня 1910р. внесено нове доповнення про те, що всі общини, в яких не було переділів з часу наділення їх землею, визнавалися такими, що перейшли у спадкове володіння з правом особистої власності господарів на користування землею. Думка одного члена такої общини ставала законом і поширювалася на все сільське господарство.

Суть аграрної реформи полягала у створенні земельного фонду й передачі з нього землі селянам: спочатку земельну ділянку селянину надавати тимчасово, а згодом - закріпити за ним площу, вирізану з державних угідь, забезпечивши водою та іншими агрокультурними умовами користування. Таким чином, поряд із общиною постав би заможний селянин, справжній господар землі. Такий шлях розв’язання селянської проблеми зводився до переростання селянських господарств у вищий тип - фермерські, орієнтовані на ринок.

Аграрний лад у країні П.АСтолипін вбачав як систему дрібних і середніх фермерських господарств та невеликих дворянських садиб, об’єднаних місцевим самоуправлінням.

Спірним є питання про шляхи розвитку сільського господарства по-столипінськи. Деякі фахівці вважають, що варіант американського фермерства був провідним у реформуванні села, бо полягав у виході селян із общин і створенні хуторських господарств. Інші дотримувалися протилежного варіанта - прусського, за якого зберігалося поміщицьке землеволодіння. Та завдяки П.Столипіну був відпрацьований своєрідний вітчизняний шлях - існування елементів обох згаданих напрямів розвитку сільського господарства. Він базувався на чотирьох устроях: державному, общинному, великому приватному та сімейно-трудовому, або малому приватному. У такий спосіб економіка ведення сільського господарства ставала багатоукладною, що й забезпечувало прогрес в агросекторі. Щоправда, його реформування водночас передбачало й важливі зміни в політичних відносинах, тож викликало спротив, передусім, придворних кіл країни та окремих революційних партій.

Вихід селян з общин

З 1906р. до 1травня 1915р. із селянських общин семи українських губерній вийшло 468тис. дворів, отримавши у приватну власність 2794тис. десятин угідь (30,2% від загальної площі общинної землі). Характерно, що 57% цих селян були українські землероби. Хоча вартість на землю для них була вищою, ніж в інших регіонах імперії. У степовій зоні ціна однієї десятини становила 172крб. 30коп., а у сусідній Курській губернії - 122крб. 60копійок. Ті, хто не зміг відразу заплатити, брали кредит на 20років зі щорічною виплатою 4крб. Селянському банку, або 1,5% річних, що було значно дешевше за плату в разі оренди. На той час у поміщика селянин заробляв 75коп. у день (у літній період).

Селянський банк

За три десятиріччя свого існування (80-хрр. XIXст. – до часу Столипінської реформи) у Селянському банку суттєво змінився соціальний склад покупців. Спочатку це були общини і товариства, а потім - приватні селяни. Перші за період 1909-1912рр. отримали 2,35млн., а інші - 2,9млн. десятин землі. Водночас збільшилися розміри ділянок одноосібників, середня їх площа протягом 1908-1913рр. збільшилася з 10 до 18 десятин. Для цього землевпорядкувальна комісія Російської імперії тільки впродовж 1906-1910рр. виділила 9230725крб. (на той час корова коштувала 5-6крб.). Всього за роки реформи селяни за допомогою банку отримали близько 10млн десятин землі. З цієї кількості 480тис. десятин землі було продано поміщиками України. Взагалі ж за 1906-1910рр. дворянське володіння зменшилося на 1,1млн. десятин. П.А.Столипін заохочував тих селян, які брали землю у приватну власність, знижував за неї плату. Указом від 1січня 1907р. викупні платежі на землю взагалі було скасовано.

Орендні відносини

За час Столипінської реформи селяни тяжіли до оренди землі. До 1917р. 43,2% селянських господарів України були в орендних відносинах, що охоплювало 6287тис. десятин землі. Хоча, наприклад, у Волинській губернії лише 3,1% селянських дворів віддавали частково або всю землю в оренду. Вартість посесії у Полтавській губернії на рік становила 16крб., а багатострокової - 9,70карбованців. Остання виявилася найбільш поширеною. Малоприбутковою була оренда з частин урожаю.

Хутірські та відрубні господарства

Основним їхнім завданням стала ліквідація багатосмужжя і черезсмужжя. Найбільш активно застосували перехід на розселення по хуторах у Волинській губернії й особливо на Житомирщині. В окремих повітах він сягнув 80%.

На початок 1916р. в українських селах функціонувало 440тис. хуторських і відрубних господарств (13% від загальної кількості селянських дворів), незважаючи на високу вартість (від 100 до 300крб.) на перенесення з села у хутір.

Столипінська реформа забезпечила збільшення урожайності з 1906 до 1915р. на 14%, а в деяких губерніях - на 20-25%. Урожай основних зернових культур зріс з 2 млрд. пудів у 1884р. до 4 млрд. пудів у 1911р. (+28%), що перевищувало сукупні показники США, Аргентини й Канади. У 1912р. на продаж до Англії вивезено масла тваринного на 68млн. крб., що вдвічі перевищувало вартість річного видобутку сибірського золота. Порівняно з 1884р. поголів’я коней збільшилося на 37%, а великої рогатої худоби - на 63%. У 1913р. споживання м’яса в країні становило 88кг на рік на душу населення.

Завдяки виділенню селян із общин на хутори та відруби посівна площа в Україні протягом 1910-1913рр. зросла на 900тис. десятин і в 1913р. становила 2,9млн. десятин, з яких 90,5% займали зернові культури. Крім того, напередодні 1914р. в Україні налічувалося 120тис. невеликих вітряків і водних млинів, 10тис. відносно великих і близько 700 млинків промислового значення.

Як наслідок, з Миколаєва до Англії, Франції, Норвегії, Бельгії, Німеччини, Голландії, Італії, Австрії, Іспанії, Тунісу вивозилося 90% загального експорту озимої пшениці Російської імперії разом із м’ясом, олією, тваринним маслом, салом, цукром, живою худобою, домашньою птицею, вівцями тощо!

У 1913р. в Україні функціонувало 586 винокурних заводів, що продукували 13,5млн. відер спирту. Переконливим показником розвитку сільського господарства України після Столипінської реформи стало нагромадження селянських коштів в ощадних касах. Якщо в 1905р. сума таких внесків становила 11115тис. крб., то в 1914р. - 14278 тисяч.

Селянська кооперація

Спочатку такі кооперації створювалися за ініціативою урядових інструкторів за допомогою позик Державного банку. Згодом їх опорою стали земські каси дрібного кредиту і системи селянської кредитної кооперації. Як наслідок, упродовж 1906-1911рр. кількість товариств досягла 4715. Водночас із споживчою розвилася й кредитна кооперація. Це дало змогу до широкої появи м’ясо-молочних і маслоробних артілей, споживчих лавок, селянських артільних молочних заводів. Найактивніше кооперація розвивалася у Волинській губернії, яка, між іншим, у 1910р. створила власну товарну біржу в м. Ровно. До жовтня 1917р. в українському селі функціонувало близько 20тис. різних виробничих кооперативів. Увесь цей досвід кооперації сьогодні використовують у Швеції, Фінляндії, Австрії, Бельгії, Канаді, Голландії та ін.

Агрокультурні заходи

Столипінська реформа спонукала активізувати підготовку спеціалістів і поширення через них аграрних знань серед сільського населення, підвищуючи ефективність сільгоспвиробництва на основі «Положення про сільськогосподарську освіту» від 26травня 1904р., яке дозволяло відкривати як чоловічі, так жіночі галузеві навчальні заклади. При цьому у 1910р. ПетроСтолипін дав вказівку припинити викладання українською мовою у навчальних закладах, закрити українські культурні товариства і видавництва. При галузевих освітніх закладах створюються спеціалізовані науково-дослідні поля і навіть станції. Змінювалась й інфраструктура українського села: будувались шосейні дороги, мережа складів і сховищ, виникали постачальні організації для забезпечення селян необхідними сільгоспмашинами, знаряддями праці та будівельними матеріалами.

Переселенська політика

На добровільних засадах згідно з Указом від 10.08.1906р. селяни почали переселятися до Сибіру, Середньої Азії та Кавказу з головною метою - збільшити свої земельні володіння. Протягом 1906-1910рр. переселилося понад 2,5млн. осіб. Їх забезпечували безкоштовним медичним обслуговуванням. Проїзд переселенцю коштував лише 1/4 частину тарифу, а дітей до 10 років возили безкоштовно. Найбільше українців (1млн.) виїхало до Сибіру, особливо з Полтавщини та Чернігівщини (350тис. осіб). На 1911р. вони отримали 24483 земельні ділянки, що дало змогу на 80% збільшити посівні площі. Хоча частина переселенців, скоріше з вини відповідальних з боку влади за виділення землі, повернулася назад. Особливо така тенденція простежувалася у 1910-1911рр. Вплинув на цю ситуацію і неврожай останнього 1911-го.

У 1914р. Росію відвідала офіційна німецька делегація під керівництвом професора Аугагена, щоб вивчити позитивні результати Столипінської реформи. У звіті для уряду зазначалося: після завершення цієї земельної реформи війна з Росією - не під силу жодній державі.

Уроки Столипінської аграрної реформи

1. Без повноцінного існування Селянського банку, що виділяв кошти не тільки для створення фермерських господарств, а й на розвиток соціальної інфраструктури села, таким чином розв’язуючи проблему забезпеченості його трудовими ресурсами, неможливо достойно провести будь-яку аграрну реформу в Україні.

2. Необхідно чітко законодавчо визначити розмір земельного наділу для створення селянського та фермерського господарства, звільнивши його господаря протягом перших 2-3 років від податків, установивши розмір оподаткування лише після вказаного періоду господарювання.

3. Надати правову можливість розвитку різноманітних форм власності на селі: державній, кооперативній, приватній, сімейно-трудовій і надати селянину право вибору. При цьому, враховуючи психологію селянина-трудівника, головну увагу зосередити на приватній формі власності.

4. Конче потрібно відродити сільськогосподарську кооперацію на селі (маслобійні, круподерні, олійниці, міні-хлібопекарні, сироварні, м’ясокоптильні тощо).

5. Щоб земля не стала об’єктом спекуляції, законодавчо відпрацювати весь правовий механізм у разі прийняття рішення про її продаж населенню.

ПетроСтолипін, зрозумівши, що завдяки збільшенню експорту продукції агросектору країни можна досягти її економічного процвітання для всіх складових, системно підійшов до запровадження власної реформи. Збільшивши розмір акцизного збору від продажу горілчаних виробів, йому вдалося створити страховий стабілізаційний фонд, що, за власними підрахунками, приблизно становив $100тис. на кожного селянина у разі будь-яких ризиків від невдач реформи. Крім того, для «онаучування» селянина і всіх, хто займається аграрним виробництвом, відкрилися численні професійні курси, школи та училища, не кажучи вже про дієву мережу галузевих дослідницьких інституцій, що з 1908-го увійшли до обласної координаційної організаційної форми, за якою Україна працює і до сьогодення.

Як доводить Столипінська аграрна реформа, що не тільки юридично все забезпечила, а й фінансово, прославивши українського селянина-хлібороба у всьому світі, від будь-яких змін і перетворень на селі можна досягти успіху завдяки ретельно і всебічно продуманим крокам у термінах. Серйозне місце в цьому процесі належить і місцевому самоврядуванню, яке повинно бути рупором громади і визначати її майбутнє, а значить - стати рушійною силою всіх змін у суспільстві взагалі й на селі зокрема.

Віктор ВЕРГУНОВ,

член-кореспондент НААН,

директор Національної наукової

сільськогосподарської бібліотеки НААН