СВЯТО... З ПРИСМАКОМ ГІРКОТИ

15 March, Розділ Новини, переглядів 11 128

Пам’ять. Напередодні нового року, 14 грудня в Україні вперше відзначали День ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Перш ніж з'явився указ Президента про заснування цього свята, що має присмак болю і гіркоти, «чорнобильцям» довелося впродовж 20 років відстоювати свої права на гідне життя та відповідну державну допомогу.
У Міністерстві аграрної політики України урочисто вшанували ліквідаторів аварії – нинішніх ветеранів установи.
Міністр аграрної політики України Юрій Мельник, звертаючись до присутніх, наголосив: «Є всі об'єктивні підстави вважати цю техногенну аварію катастрофою не лише українського народу. Вибух на ЧАЕС сколихнув увесь цивілізований світ. Одними з перших, хто розпочав роботи на забруднених сільських територіях, були фахівці Міністерства сільського господарства України. Адже тільки у нашій державі радіаційного забруднення зазнали 1,2 млн. га сільгоспугідь та 2200 населених пунктів. На цих територіях працювали аграрні підприємства, вироблялась значна частина потрібної нашій державі, нашим людям сільськогосподарської продукції».
Серед тих, хто за позовом серця, заради благополуччя і безпеки кожного з нас зголосився працювати на забруднених територіях, взявши під свій жорсткий контроль якість виробництва сільськогосподарської продукції, були Павло Достоєвський, Олексій Окопний, Василь Матузенко, Василь Харченко, Петро Боковий, Микола Білоног, Володимир Лук'янчук і багато інших спеціалістів Міністерства.
Від імені уряду Ю.Мельник подякував ліквідаторам і вручив колишнім працівникам Міністерства трудові відзнаки «Знак пошани» Мінагрополітики та Почесні грамоти за багаторічну сумлінну бездоганну працю, виявлену мужність і самовідданість у служінні державним інтересам при ліквідації наслідків катастрофи, високий професіоналізм та з нагоди Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській атомній електростанції.
Щирі слова подяки за людяність і громадянський подвиг до ліквідаторів прозвучали також від заступника міністра Петра Вербицького, керівників департаментів, працівників центрального апарату міністерства.
– До заснування цього сумного свята ми йшли довгі 20 років, – розповів голова Союзу чорнобильців України Василь Харченко. – 1991 року було прийнято закон про статус і соціальний захист «чорнобильців», який згодом фактично щороку підправляли та урізали підзаконними та нормативними актами. Після масових акцій ліквідаторів на захист своїх прав 2002 року Конституційций суд України постановив, що жоден закон про державний бюджет не може призупиняти гарантії «чорнобильцям». Нарешті Президент України Віктор Ющенко поставив крапку у цій справі, видавши Указ про День ліквідатора аварії ЧАЕС. Усі пам'ятають, що ця страшна техногенна катастрофа сталася 26 квітня 1986 року. Проте День чорнобильця-ліквідатора відзначають 14 грудня. Саме цього дня було завершено спорудження бетонного саркофагу над 4-им атомним енергоблоком, який більше ніж півроку викидав у небо радіацію, забруднюючи навколишні території та створюючи смертельну небезпеку для всього людства. Багато самовідданих людей, нехтуючи власним здоров'ям і життям, рятували мешканців забруднених територій і не дожили до цього дня. Проте ми щиро вдячні, що держава про нас не забуває і піклується.
Сьогодні мало хто пам'ятає, скільки зусиль довелося докласти державі, аби допомогти сотням тисяч людей, що опинилися в епіцентрі лиха, якого ще не знало людство. У важкі хвилини випробування українські урядовці не розгубилися. Ось як згадує про ті часи голова Спілки ветеранів МінАП Олексій Окопний.
– У перші дні після аварії на ЧАЕС при Міністерстві було створено оперативну групу реагування на чолі з тодішнім міністром сільського господарства Олександром Ткаченком. До її складу входили представники уряду, фахівці Міністерства меліорації, Гідрометеоцентру, Державного департаменту ветеринарної медицини, главків рослинництва, садівництва, виноградарства, тваринництва, інженерно-технічного забезпечення та інших підрозділів Міністерства. Щодня проходили засідання, на яких звітували про виконані заходи, намічали та коригували подальші дії.
Ситуація постійно змінювалася, адже ядерний реактор не припиняв робити радіаційні викиди і спрогнозувати, які території будуть забрудненими завтра, післязавтра, за місяць було практично неможливо. На той момент взагалі важко було визначитися, що робити: досвіду з подолання техногенної катастрофи такого масштабу в світі не існувало. У першу чергу почали евакуювати людей, що мешкали у зоні лиха. Зробити це було вкрай складно, адже вони не хотіли кидати рідні оселі, господарства, худобу, нажиті важкою працею статки. Тож ми виїздили на місця і разом із місцевою владою проводили роз'яснювальну роботу. Доводилося нам турбуватися і про місця, куди переїздили переселенці. У короткі терміни в різних областях України зводилися нові села, створювалися робочі місця. Переселенців забезпечували геть усім, починаючи від їжі, одягу, до сільськогосподарського реманенту, худоби, будинків.
Згадав Олексій Макарович і про роботу, що проводилася у забрудненій зоні.
– Коли людей евакуювали, залишили просто неба і нові комбайни, і трактори, і худобу. Тому тодішнє Міністерство агропромислового комплексу постановило всю техніку, що залишилася в заражених зонах і була джерелом випромінення радіації, порізати і переплавити на металобрухт. Заражених тварин відправляли на забій, 22 тис. тонн м'яса довелося утилізували. Посівну кампанію, що саме мала стартувати на цих землях, зрозуміло, скасували.
Працювали урядовці не лише у третій і четвертій зонах. На прилеглих територіях (друга чорнобильська зона) також виконувалася низка заходів: в обов'язковому порядку замінили всі покрівлі на будинках і солом'яні стріхи на хатах. Населенню розповідали як поводитися при надзвичайних ситуаціях, нагадували про санітарні заходи тощо. Було розроблено низку державних програм. Наприклад, Програмою про розвиток м'ясного скотарства у другій зоні передбачалося, що худоба вирощуватиметься на місцях, а перед забоєм за кілька місяців її перевозитимуть на «чисті землі» й відгодовуватимуть.
Траплялися, звичайно, у роботі урядовців і прорахунки, і курйози. Із посмішкою розповідає про них Олексій Окопний.
– Щодня від нас вимагали нових пропозицій. Перечитав я грубеньку книжку «Атомна війна», а на озброєння з неї взяти майже нічого не можу: після ядерного вибуху наслідки зразу видно, а у нас ситуація в постійній динаміці. Напевно тому і кидалися ми в різні крайнощі: то намагалися знімати шари грунту; то обливали, мили водою дерева, кущі, листя; то привозили з гірських районів потяги стружки, листя, перегною і розкидали на землях забруднених сіл. Якщо дивитися на все це з позицій сьогоднішнього досвіду, звичайно, користі від подібних дій майже не було.
А то якось приїздимо до Василькова у нове село, щоб перевірити, як люди живуть і щоб тварин їм на вирощування роздати. Дивимося, половини переселенців немає – повернулися додому, у забруднену зону. Їдемо їх шукати, а старенькі бабусі чинять міцний опір: «Ми читали, що стронцій за 20 років розпадається. Нам зараз по 70. Що ж, до 90-та чекати, щоб вертатися?». Доводилося переконувати.
...Багато часу спливло після вибуху на Чорнобильській АЕС. Ні-ні, та й розкажуть ЗМІ про дивну людину, що живе в закритій зоні. Про те, що хтось побачив там дикого коня. Що окремі туристичні фірми організовують спеціальні екстремальні екскурсії на «чорну территорію»…
Проте і досі в серцях тисяч людей відлунює біль при спогаді про батьківську домівку, яку ніколи не побачити, про друзів-сусідів, яких і досі не знайшли, бо розселені вони по різних усюдах, про тих, хто залишився у людській пам'яті безіменним рятувальником, що умовляв жінок і дітей, бабусь і дідусів, садовив їх у вантажівки і віз подалі від страшного лиха, яке ми ще довго всією державою спокутуватимемо.

Оксана РУЖЕНКОВА