Чи можна продати херсонські помідори за ціною бургундського вина?

14 December, Розділ Новини, переглядів 2 379

Реформа децентралізації — це шанс для розвитку регіонів України. Та щоб місцеві громади повною мірою змогли цим шансом скористатися, децентралізація має бути насамперед економічною, а не політичною. В остаточному підсумку регіони залишаться наодинці зі своїми потребами, однак далеко не всі з них розуміють, як потрібно розвивати місцеву економіку, аби ці потреби задовольнити. Одним із ефективних способів розвитку місцевого бізнесу можуть стати економічні кластери. Думки щодо ролі центральної влади в розвитку кластерного бізнесу розходяться. Хтось вважає, що держава не спроможна оперативно реагувати на виклики ринку, а будь-яка держпідтримка ризикує обернутися банальним лобізмом. Хтось, навпаки, переконаний, що без інституціональних пільг і фіскальних стимулів кластерного бізнесу не організувати. Але всі експерти сходяться в одному: держава як мінімум має розповідати й бізнесу, і владі на місцях не тільки про те, що таке кластери, а як і з чим їх "їдять". На сьогодні основне, чого бракує українським підприємцям для розвитку, — це знання. У єдності — сила Економічний кластер — це група підприємств, об'єднаних єдиними матеріальними, фінансовими та інформаційними потоками. Суть кластера в створенні максимально довгого ланцюга доданої вартості на певній території. Очевидно, що для роботи будь-якого бізнесу потрібна інфраструктура — дороги, склади, точки збуту, виробництва. Що більше підприємств зосереджено на одній території, то менші інфраструктурні витрати, тому що вони розподіляються на більшу кількість учасників. Це дає змогу максимізувати економічний ефект і прибуток. І що надзвичайно важливо — залишити цей прибуток на території кластера, тим самим продовживши розвиток інфраструктури та поліпшивши якість життя в регіоні. "Кластери — це на сьогодні єдина можливість вирватися з бідності та успішно здійснити реформу децентралізації. Коли ми кажемо про те, що передаємо більше повноважень на місця, ми насамперед повинні передати на місця інструментарій, необхідний для економічного розвитку, залучення інвестицій, створення робочих місць. Тільки тоді це матиме сенс і ефект", — переконаний економіст Віктор Галасюк. У нашому радянському минулому існували аналогічні кластерам економічні системи — промислові комплекси, технологічні ланцюжки. Це були лінійні кластери, що починалися, як правило, із НДІ та закінчувалися конкретними виробництвами й інститутами підготовки кадрів. От тільки управляла цими кластерами неповоротка держава, а їхня концентрація на певній території та компактність були дуже умовні. За роки незалежності кластери або їхні подоби створювалися лише в сферах максимально швидкого повернення капіталу та одержання прибутку — будівництві, туризмі, АПК. Про жодну тривалу стратегічну взаємодію не йшлося. Однак суть кластерів у сучасному розумінні полягає саме в тривалому співробітництві учасників. Завдяки якому й відбувається пошук оптимальних шляхів розвитку, впровадження нових технологій, оптимізація виробничих процесів. Більшість існуючих у світі на сьогодні кластерів — інноваційні, вони не просто організують ефективний лінійний ланцюжок виробництва, а переносять успішні технології, рішення та ідеї з одних технологічних ланцюжків в інші, суміжні, галузі. Це дає можливість не лише заощадити на витратах, а й досягти так званої кластерної синергії — коли відкриття та модернізації, зроблені в одній галузі, можуть принципово поліпшити сусідні сфери. Але для цього комунікація між підприємствами має бути тривалою та постійною. Кластери підсилюють взаємозв'язок і взаємодоповнюваність галузей саме завдяки швидшому поширенню специфічних для даного регіону технологій, професійних навичок, інформації та маркетингу. А це означає прискорення інновацій, що є основою не тільки для підвищення продуктивності праці, а й для відновлення стратегічних відмінностей або переваг, підтримки динамічної конкуренції. У підприємств, розташованих в одному регіоні, багато спільних потреб і можливостей для підвищення продуктивності, багато спільних обмежень і перешкод на шляху розвитку. У свою чергу, місцева влада, сприяючи кластеру, діє одночасно в інтересах багатьох підприємств цього регіону. У результаті місце розташування підприємства саме по собі стає чинником підвищення ефективності. "Кластери створюють широкі можливості для використання місцевих ресурсів з метою залучення інвестицій, у тому числі іноземних. Забезпечують доступ до нових ринків збуту, дають змогу повною мірою реалізувати потенціал міжрегіонального та транскордонного співробітництва. Тому розвиток кластерів як інструменту залучення інвестицій актуальний для України. Кластерний підхід є найбільш вдалим для розвитку регіональної економіки, — пояснив DT.UA Анатолій Максюта, президент Економічного дискусійного клубу. — Підвищення економічної конкурентоспроможності регіонів України неможливе без розвитку високотехнологічних виробництв. На них, а також на наукомісткі виробництва саме й спрямовані кластерні ініціативи". Регіональний козир Кластерна модель стимулює початок і розвиток не лише нового бізнесу, а й уже існуючого. Історично на різних територіях жителі займаються якимось певним видом економічної діяльності — обробкою деревини, овочівництвом, тваринництвом. Поєднуючись у кластери, підприємці одержують додаткові можливості для розвитку свого бізнесу, пошуку інноваційних рішень і нових ринків. В одному з регіонів Голландії історично було розвинене овочівництво. Утворився кластер, учасники якого дуже швидко зрозуміли, що найбільший дохід одержують від продажу капусти. Через якийсь час вони відмовилися від вирощування інших овочів, ставши одним із основних постачальників капусти на європейський ринок. Але вони пішли ще далі та від виробництва капусти перейшли до підготовки й продажу її насіння, ставши в результаті лідерами вже на світовому ринку. Ця трансформація показує, як локальний кластер може завдяки вузькій спеціалізації завоювати глобальний ринок. В Україні теж є успішні приклади такої спеціалізації — чверть століття тому в селі Волоки Чернівецької області почав зростати спочатку сімейний бізнес із пошиття весільних суконь. Нині пошиттям вінчальних нарядів зайнятий увесь регіон: хтось шиє, хтось виготовляє прикраси з квітів, хтось — каркаси для спідниць і корсетів. Поставляють товар підприємці не тільки на український ринок, а й до інших країн, у тому числі ЄС. І перше, що впадає в око, — це хороші дороги в регіоні, на ремонт яких підприємці часто самі виділяють гроші заради зручності оптових покупців. На жаль, таких прикладів в Україні катастрофічно мало. З одного боку, бізнесменам елементарно бракує знань, з іншого — вони хронічно не готові до спеціалізації, і якщо вже вирощують яблука, то хочуть продавати їх і свіжими, і сушеними, і консервованими, і в джемі, навідріз відмовляючись шукати ту нішу, яка принесе саме максимальну вигоду. При цьому бізнесу дуже складно відмовитися від економічних стереотипів, нав'язаних ще радянською владою, і усвідомити, що Херсон — це не тільки помідори, Житомир — не тільки кар'єри, Запоріжжя — не тільки металургія та машинобудування, а Закарпаття — не тільки виноробство. Універсального, придуманого кимось рецепту немає. У Львові, місті туризму та шоколаду, понад п'ять років успішно працює зразковий IT-кластер, який об'єднав понад 30 компаній, підтримує тісний зв'язок із місцевими вузами та міською радою. "Кластери — це двигун економічного та соціального розвитку в регіонах. Це багатство, яке принаджує багатство. І йдеться не лише про гроші, хоча капітали — важлива складова цього процесу. Йдеться і про людей, і про робочі місця, інновації, таланти, зв'язки. Кластери мультиплікують зусилля бізнесу, — пояснює В'ячеслав Геращенко, керівник програми Presidents' MBA kmbs. — Водночас перед нами стоїть кілька серйозних викликів. Насамперед мова про неадекватно малу кількість керівників, обізнаних із цією системою, невелику кількість успішних прикладів в Україні, неготовність бізнесу до спеціалізації. І ми маємо передусім інвестувати в знання. Навіть якщо бізнес наважиться створювати кластери, йому потрібні будуть професіонали, які зможуть цю ідею реалізувати". Знання в допомогу На жаль, далеко не всі кластери успішні. Часті випадки, коли держава вкладає величезні гроші в розвиток кластера та не одержує в підсумку нічого. Наприклад, у російському "Сколково" організовано п'ять кластерів, усі вони поки що можуть похвастати лише кількістю компаній, які ввійшли в них і із задоволенням "сіли" на держзабезпечення. Деякі аналогічні проекти вже почав згортати китайський уряд, який вклав мільярди в кластери, але у підсумку не одержав ніякої вигоди. Це зайвий раз підтверджує, що краще за ринок ніхто не визначить, який бізнес стане успішним, а який ні, а велика кількість стартових інвестицій зовсім не гарантує успіху на ринку. "Країни ЄС активно займаються розвитком кластерів. Причина зрозуміла. Фірми та підприємства, які перебувають у кластерах, стають більш конкурентоспроможними, успішними, швидше реагують на зміни ринків, мають більший експортний потенціал. Це найкращий спосіб підтримати регіональні економіки. Це збільшує кількість робочих місць, підвищує якість праці, розвиває інновації, стартапи. Але підтримка держави має бути зваженою, — пояснює Іфор Ффоукс-Вільямс, один із авторів методології з розвитку бізнес-кластерів. — Швеція була залучена в процес кластеризації 12–13 років тому. Держава вкладає інвестиції лише в пріоритетні кластери. І це не короткочасні вкладення, однією з умов державного фінансування є тривалий розвиток кластера, його зростання, потенціал. Інші кластери одержують адміністративну допомогу від держави, а також підтримують тісні зв'язки з вузами, які, відгукуючись на потреби кластерів, готують необхідних фахівців у тій чи іншій галузі. Але навіть така допомога безцінна для бізнесу". Мабуть, знання — це головне, чого очікує від держави бізнес на даному етапі. І Мінекономрозвитку, і Мінрегіонрозвитку цілком під силу організувати виїзні тренінги та семінари як для місцевих підприємців, так і для місцевої влади, познайомити їх із самою ідеєю, досвідом інших країн. Успішність кластерів залежить багато в чому від ступеня довіри бізнесменів, їх готовності ділитися інформацією та взаємодіяти. Вітчизняний бізнес, який звик розвиватися не завдяки чому, а всупереч усьому, у будь-якому співробітництві з потенційними конкурентами бачитиме підступ. Для того, щоб зважитися на цей крок, він має розуміти, які вигоди йому така спільна діяльність може принести. Також держава цілком може допомогти з пошуком нових ринків збуту та впровадженням стандартів якості, необхідних для виходу на них. А ще розпочати реєструвати так звані найменування місця походження товару — вид торговельної марки, закріпленої за виробниками конкретного регіону. Адже ті самі херсонські помідори, закарпатські вина або мелітопольська черешня можуть стати не менш популярними брендами, ніж шампанське, пармська шинка або пармезан. І однозначно виграти у вартості на ринках. Майстрині з Чернівців не приховують, що на куплені в них сукні роздрібні продавці часто нашивають бирки інших фірм, продаючи товар з десятиразовою націнкою. Якби в них були захищені права інтелектуальної власності, могли би з успіхом підвищити ціну на свій товар і продавати не просто сукні, а бренд. Крім іншого, цей крок підштовхнув би місцевий бізнес до розвитку та консолідації виробництв. Як бачимо, починати можна з простих і конкретних кроків, які не потребують ні великих інвестицій, ні громіздких урядових програм розвитку. Головне — розпочати, а бізнес із великою ймовірністю відгукнеться на ці ініціативи. Дивишся, і через певний час закарпатські вина справді не поступалися б у вартості та популярності бургундським.
Більше читайте тут: //gazeta.dt.ua/economics_of_regions/chi-mozhna-prodati-hersonski-pomidori-za-cinoyu-burgundskogo-vina-_.html