Сергій Мельник: "Робота для мене - на першому місці"

03 June, Розділ Особистість, переглядів 10 983

Його знають, поважають, лю***ть, побоюються. До нього приходять за порадою, за підтримкою, за мудрим словом. 5 червня відвідувачів буде ще більше. І цього дня він чутиме чимало теплих слів. Адже йому, Сергію Мельнику, заступнику міністра аграрної політики, виповнюється 50.

- Сергію Івановичу, не замислюючись надовго, скажіть: з чим найчастіше пов’язана остання усвідомлена думка, коли засинаєте, і перша, коли прокидаєтесь?

- Як правило, з роботою. Засинаю з думками «що на роботі було, що вдалося». І прокидаюся з ними, думаючи, що треба зробити. Особливо, коли щось не вдається, переживаю, як добитись запланованого. І не лише для самореалізації, а для результату колективної роботи нашого міністерства. Взагалі робота для мене на першому плані. Зрозуміло, від цього страждає сім’я. Але треба трудитися: якщо ти працюватимеш, тебе обов’язково помітять, матимеш підтримку, авторитет і певною мірою будеш причетний до процесів, що відбуваються в державі, до її становлення і розвитку.

- Ви намагаєтесь бути прикладом для Ваших дітей. А хто свого часу став для Вас авторитетом?

- Працелюбність у першу чергу від батька – Івана Терентійовича. Він все життя в роботі. Працював механізатором, бригадиром тракторної бригади, помічником бригадира. І зараз у свої 78 років без роботи не сидить. Відповідальність за справу, робота на результат також і від мами – Олени Миколаївни. Вона свого часу працювала зоотехніком, потім за станом здоров’я перейшла в бібліотеку. В 50 років закінчила педагогічний інститут. Не зважає на те, що їй вже 71-й рік пішов, що зір підводить, працює над третьою книгою своїх віршів, оповідей.

- Ви у батьків один?

- Є менший на два роки брат Віктор. Він працює заступником начальника управління судової адміністрації в Житомирській області.

- А що ж Ви не обрали міської професії?

- Та я ж народився в зернорадгоспі „Комсомольський” Павловського району Алтайського краю! Інколи жартома кажу: „Вже за місцем народження було зрозуміло, що я маю працювати у сільському господарстві”. Батько з історичного села Кодня на Житомирщини, яке згадується в поемі „Гайдамаки” Тараса Шевченка, після армії за комсомольською путівкою виїхав на цілину. А ненадовго повернувшись у рідне село, одружився з моєю мамою і знову на Алтай. Там я і народився. Тато працював на землі, брав і мене з собою.

- Тож іншого шляху, як в агрономи, у Вас не було?

- Ви, знаєте, це доля. Мама хотіла, що я став військовим, тоді це було престижно. Та в село приїхав за направленням головний агроном Анатолій Адамович Вижак: завжди у випрасованих брюках, у краватці. На видноті були і результати його роботи. Тому я теж захотів стати агрономом.

До аграрних вузів вступав тричі, та трохи не добирав балів. А у 1976-му моя мрія збулась, я став студентом Житомирського сільгоспінституту. Якби зараз знову довелось обирати професію – знову став би агрономом. Бо це справа, яка поєднує в собі все: людину, природу, ресурси.

Ні з чим не зрівняне відчуття, коли земля навесні відкривається та починає парувати. Люблю, коли полем проходить трактор, залишаючи позаду чорну скибу землі, яка вже готова приймати зерно. І коли збираєш комбайном колос, то відчуваєш неповторний запах хліба: не спеченого, а запах молодого зерна. В ньому і запах соломи, і пилу, і спеки, поєднаних в одному ароматі...

- А на сьогоднішній посаді бувають схожі хвилини натхнення?

- Як і у кожної людини є хвилини емоційного підйому, є і моменти втоми, коли якісь питання не вирішуються. Зрозуміло, коли практична робота, то швидше бачиш результат. Нині разом з колегами я більше працюю на перспективу.

Згідно наказу міністерства я відповідаю за галузь рослинництва. Є куратором служб захисту рослин і карантинної, насіннєвої інспекції, Центру родючості ґрунтів, насіннєвого фонду, галузей садівництва, виноградарства та виноробства. Інколи думаєш, скільки ще треба документів вивчити, опрацювати, бо розуміш: працюєш на масштаб держави.

Сьогодні всім нам треба думати не тільки про внутрішні, а й зовнішні ринки, співпрацювати з іншими міжнародними інституціями, які розглядають нас як партнерів і придивляються, як ми в рамках СОТ будемо відстоювати інтереси наших сільгоспвиробників.

- А що для Вас важливо в людях, з якими працюєте?

- Мені працювати легко з людьми, які вміють вести нормальну дискусію, є дисциплінованими, мають свою думку і не бояться її висловлювати, відстоювати. Кожен спеціаліст в нашому міністерстві, я вважаю, це особистість, яка володіє певною інформацією. І мистецтво керівника-менеджера об’єднати це все, спрямувати у правильне русло, щоб отримати загальний результат.

- Сергію Івановичу, а складно було з людьми на початку керівництва?

- Я працював агрономом, потім керуючим відділком в одному господарстві з батьком, який завжди питав людей: „Сергій вас не ображає?” А ще вчив: якщо людина заробила копійку, ніколи не плати дві, бо завтра вона буде робити на копійку, а вимагатиме дві.

- А як зараз батьки ставляться до Вашої посади?

- Вони завжди за мене переживають, підтримують, розуміючи мою завантаженість. В нашому міністерстві люди найраніше приходять і найпізніше йдуть з роботи. О 7-й я виїжджаю на роботу, о 22-23 повертаюся додому.

- Сергію Івановичу, Ви справляєте враження людини ліричної, романтичної, може й вірші пишете? Я маю рацію?

- Є деякі віршовані рядки. Певний час вчився в музичній школі по класу баяну. Моя дружина Юлія має музичну освіту, закінчила культпросвітне училище, дуже гарно співає. І батьки співучі. У художній самодіяльності я весь час брав участь: в школі танцював, в інституті виступав.

- А з дружиною як зустрілись?

- Познайомились у 77-му, на Пасху, біля церкви. А одружилися у 79-му. Вона тоді ще була студенткою. І вже 29 років разом.

- Найголовніше Ваше надбання за ці роки?

- Два чудових сини – Богдан і Ярослав. Богдан працює в страховій компанії, а Ярослав – в Національному банку. Слава Богу, вже маємо двох невісток Ірину і Світлану, росте двоє онуків. Анєчці 7 червня, а Сашкові 17 червня буде один рік.

А сини, я це і не приховую, виросли на руках мами. Вона від своєї кар’єри співачки відмовилась заради моєї роботи. Працює бібліотекарем.

- Ви були депутатом Верховної Ради другого скликання за мажоритарними списками. Які враження залишила по собі депутатська діяльність?

- Я пишаюся, що у період моєї каденції став причетним до прийняття першої Конституції. Порівнюєш той період роботи з нинішньою ситуацією у Верховній Раді і бачиш, наскільки перше і друге скликання відрізняються від наступних. Було більше політичної культури, ніхто трибуни не ламав, практично не пропускали жодного засідання. Я постійно спілкувався з виборцями і не лише під час депутатського прийому, а й в тому ж автобусі, яким їхав на округ.

_ - А що було після?

- У 97-му, спасибі Юрію Михайловичу Карасику (тодішній міністр АПК), взяв мене заступником з кадрових питань та аграрної освіти. Тоді ми започаткували мистецький фестиваль аграрних навчальних закладів „Софіївськім зорі”, зліт „Лідери АПК ХХІ століття”. Приємно, що ці проекти існують і нині. Потім були й інші посади, був і період безробіття. У 2005-му знову повернувся в рідне міністерство. Тому будь-які процеси, пов’язані з роботою, посадою, треба сприймати філософськи.

- Сергію Івановичу, Ви оптиміст чи прагматик?

- Я більш прагматична людина. Хоча песимізм – це елемент сумніву, а людина повинна сумніватися, вона ж зважує прийняття рішення. Я теж намагаюся аналізувати сумніви, що виникають.

Часто буваю в областях і бачу: все більше землі обро***ється, господарства купують сучасну техніку з комп’ютерами. Це сприяє підвищенню інтелекту нашої нації, а освічена нація обов’язково буде мати майбутнє.

- А чи знаходиться у Вас час для відпочинку?

- Найболючіше питання ви задали. Все життя дружина і знайомі кажуть мені, що я не вмію відпочивати. Це певною мірою є правда. Обіцяв вдома, що наступне півстоліття буду жити трохи по-іншому, приділятиму сім’ї, онукам, дітям увагу.

А відпочивати мені подобається в Україні. Раніше ми їздили на Волинь на Шацькі озера, там така тиша... Останнім часом їздимо в Закарпаття, милуємось природою, дихаємо свіжим повітрям, п’ємо цілющу воду, цікавимось історичними місцями. У вихідні дні сідаємо в автомобіль і подорожуємо. Були в Чигирині, Батурині, Чернігові, Козельці...

- 5 червня Вам – 50. А який день народження запам’ятався особливо?

- Той, що був у дитинстві. Я навчався в класі п’ятому. У день народження захворів ангіною: горло перев’язане, за вікном злива. Думав із сумом: „Хто ж прийде в таку негоду мене вітати?” І тут батьки приїжджають із Житомира і дарують мені баян „Полісся”. Радості було! Той баян весь дощ перекрив. А потім і гості завітали, не побоявшись негоди.

До нинішньої дати як до особливої не ставлюсь. Та не скажу, що і не хвилююся. Хвилювання буде тоді, коли поздоровлятимуть, особливо люди, на вітання яких ти і не сподіваєшся. Та у цей день я нікуди не втікаю, справжні друзі все одно знайдуть і прийдуть. Це традиція. Ми ж щедрі українці.

Спілкувалася Вікторія ІСАЄНКО