ЗЕЛЕНІ СВЯТА

18 May, Розділ Weekend, переглядів 7 524

Невпинно лине час, все навкруги буяє яскравими кольорами. А, здається, ще зовсім недавно просили святого Юрія відімкнути небо і землю, щоб весна зійшла до нас.

27 травня все православне християнство відзначатиме свято Трійці. Тиждень перед святом називається «зеленим», «клечальним», або «русальним». Три останні і три перші дні троїцького тижня – «зелені свята» – немов кульмінація зеленого виру, цвітіння трав. З давніх-давен напередодні свята люди приносять додому зілля, прикрашають оселі, не завжди знаючи, що це означає.
Наші пращури в основу своїх весняних обрядів поклали культ рослинності, бо вважали, що все, що їх оточує, є живе – до всього треба промовити, вшанувати, поважати.
На «зелену неділю» люди, особливо господині, прибирали подвір'я і прикрашали свої домівки величезною кількістю рослин. Це були й гілки клену, верби, липи, акації (якщо на півдні України), ясеня, горіха, дуба, інших дерев. Часом і осику використовували, хоча в деяких місцевостях вважали, що це дерево нечисте, бо як ми знаємо за повір'ям, на осиці повісився Іуда Іскаріот.
Гілками прикрашали і стріхи, і подвір'я, і вікна, і віконниці – тобто всі ті місця, через які, за народними уявленнями, могла якимось чином проникнути нечиста сила. Саме ця зелень і слугувала оберегом.
Прикрашали, звичайно, і травами польовими – м'ятою, любистком, осокою – розстеляли все на долівках хат. Цікаво, що ця традиція виявилася настільки сильною, що перейшла і в християнство: ми знаємо, що перед «зеленими святами», перед Трійцею, пишно і чудово прикрашаються церкви – зеленню, букетами квітів. А жінки навіть на обідню службу як ходили, так ходять і зараз з пахучими букетами.
В деяких регіонах України святкову неділю називають «клечальною» – від обряду прикрашання – обряду «клечання». І саму зелень дуже часто іменують клечанням.
За народними віруваннями, саме під час «зелених свят» особливо активно поводять себе такі таємничі істоти, як русалки. В уявленнях наших предків вони були духами природи. І, мабуть, не випадково з'являються русалки у період найбільшого розквіту природи. Період їхньої активності триває від Великодня до «зелених свят», а подекуди вважали, що й до Купала. Відповідно русалок ушановували. За пізнішими віруваннями, на які великий вплив справило християнство, загадкових істот з риб'ячими хвостами почали вважати душами померлих предків. Це були переважно дівчата, які пішли з життя незаміжніми, а також діти, що померли нехрещеними.
Крім давнішнього уявлення про зовнішність русалки – чарівної, привабливої дівчини, з'явилися ще й інші – мовляв, русалки – малесенькі, як ляльки. На Східній Україні взагалі цей образ асоціювався зі старою, розпатланою, потворною бабою, якої треба остерігатися. Так в культі русалок поєдналося два уявлення – з одного боку русалка уособлює дух природи, якого треба задобрювати, бо все квітне, і люди чекають на добрий врожай. З іншого – їх треба боятися, бо можуть наробити лиха або завдати якоїсь шкоди. Побутує надзвичайно цікавий звичай – жінки, які втратили малолітніх дітей, повинні час від часу вивішувати на деревах клапті тканин, сорочки, стрічки, нитки. Вважається, що русалки, особливо ті дівчата, що померли неодруженими, просять цього – вони хочуть компенсувати те, що не отримали за життя (намітка – стан одруженої жінки).
Побутував ще один звичай, пов'язаний з тим, що люди остерігалися русалок. Це звичай кумування. Полягав він ось у чому. Дівчата збиралися у гаю і плели вінки з трав, які вдягали на себе або вішали на молоді дерева – це символізувало гойдалки для русалок. Через такі вінки ще й цілувалися між собою дівчата, бо вірили, що після цього вони вже куми – такі близькі люди, що одна одній ніякої шкоди не може заподіяти. Так кумувалися і з русалками. Сподівалися, що після кумування русалка не може зашкодити – її ніби на свій бік перетягали.
Та незважаючи на «родичання» з русалками, обов'язково треба було мати при собі різноманітні обереги. В першу чергу це духмяні трави – м'яту, полин, які відлякують духів русалок. У народі оспіваний діалог між дівчиною і русалкою: та запитує: «Полин чи петрушка?» Дівчина повинна знати, що відповісти – якщо скаже «полин» – русалка відповідає: «Сама ти згинь», – і дівчина вільна. А якщо відповість «петрушка» – то русалка каже: «Ти ж моя душко» і залоскочує дівчину – душа пропала.
Та головним чином, кажуть, русалки загрожували неодруженим парубкам і дівчатам. Діти також повинні були мати при собі оберіг. Але вважалося, якщо не задобрити русалок, якщо не вивісити їм на дерева полотно, стрічки чи пряжу, вони можуть давати про себе знати і своїм живим родичам – незалежно від їхнього віку. Тобто русалок треба вшановувати, як і інших померлих предків. На русальний тиждень припадає звичай поминання предків – на могили виносили жовті крашанки, клали вінки з духмяного зілля. Але особливо задобрювали русалок: це була єдина пора протягом року, коли можна було поминати «неправедних» покійників. А русалки саме до таких і належали. З цим пов'язаний ще один цікавий обряд – «проводи русалок» , який зберігся у нас на Поліссі. Обирали дівчину, яку вбирали як русалку, іноді це могла бути старша жінка. Вона залишалася з розпущеним волоссям, у сорочці. Її прикрашали зіллям, вінками з гілок берези, тополі. Збирався гурт дівчат, до яких приєднувалися і старші жінки. Співали русальних пісень, зміст яких зводився до того, що тих русалок вже час кудись провести – свою функцію на землі вони виконали і, щоб не заважали живим, хай би і йшли кудись назавжди. Місцями, куди проводжали русалок, могли бути житні поля, гаї, ліси. Часто в піснях зустрічається: «Проведу русалок до бору».
На «зелені свята» починають квітувати жита, а за народним віруванням в час квітування хлібних злаків прокидаються мерці. Люди вірили, що мертві пращури – охоронці свого роду. Ось і зверталися до них живі – поминали, приносили жертву, влаштовуючи на гробках тризни. У «зелену» суботу здавна є звичай згадувати тих, що пропали безвісти на далеких дорогах, в чужих невідомих краях. А таких у нас в Україні завжди було багато: це і славні козаки, а пізніше й вояки-герої, що гинули в боротьбі за честь і волю своєї батьківщини – України.

Олена ЛОБЕНКО