ПРОФЕСІЯ – БАНДУРИСТ

15 March, Розділ Weekend, переглядів 7 684

Традиції. Що потрібно для народної пісні, щоб вона жила? Здається, прості начебто речі: простори рідної землі, жива мова та люди, що живуть на цій землі. Люди, які отримують пісню у спадок від своїх бабусь та передають її своїм дітям.

В Україні, як, утім, і всюди по світі, ці «прості речі» стають раритетами, а народна пісня – музейним експонатом. А там, де музей – там немає життя. Але є люди, для яких пісня – не музейна реліквія, не підробка і не копія. Це частина їхнього єства, щира, жива, справжня.
Микола Петрович Гвоздь за професією – бандурист, народний артист України, лауреат Державної премії імені Т.Шевченка, художній керівник і головний диригент Національної заслуженої капели бандуристів України. Він керує унікальним колективом, який не має аналогів у світовій музичній культурі.
«Самому собі акомпанувати і співати дуже непросто», – пояснює Микола Петрович. – Коли людина має гарний голос, то у неї виникає велика спокуса співати без бандури, бо це набагато простіше, та й грошей, буває, можна заробити більше. А в нас, у капелі, сидять зранку до вечора й скубуть за ті струни. Не всі витримують... Треба фанатично любити цю професію, щоб присвятити їй усе життя».
Сам Микола Гвоздь почав грати на бандурі з 11 років. У 1963-му закінчив київську консерваторію по класу бандури у відомого диригента і бандуриста Андрія Бобиря. Керував самодіяльною капелою Політехнічного інституту, був другим диригентом Національної капели, керівником студії при ній. 1977 року очолив колектив, маючи власну «концепцію» капели: це мав бути високопрофесійний чоловічий хор у супроводі високопрофесійного оркестру бандуристів. І він домігся свого! Скільки на те пішло здоров'я, нервів, кропіткої праці – знає тільки сам Микола Петрович. Але нині капела досягла гармонії могутніх чоловічих голосів зі сріблястим звуком бандур. Підкреслюючи зміст назви «капела» у значенні «оркестр особливого складу», Микола Гвоздь підсилює виразність ансамблю структурними змінами у сфері супроводу – акомпанувальна група за своїм складом і естетикою звучання наближається до українських національних першоджерел.
Домігся Микола Петрович й інших змін. Ще й досі для багатьох слово «бандурист» асоціюється з людиною похилого віку, ладною співати «за подаяніє». Гвоздь категорично проти такого кобзарства. Він вважає, що треба насамперед поважати свою професію і шукати інших шляхів виживання, навіть у наш складний час.
«Бандурист має бути сучасним інтелігентом. Вродливим, гарно одягненим, підготовленим професійно на рівні піаніста або скрипаля», – стверджує керівник капели бандуристів України. – Подивіться зараз на капелу – поряд із поважними зрілими співаками на сцені молоді, стрункі красені. Нікому і на думку не спаде такого кобзаря пожаліти і копієчку кинути.»
Попри всі сучасні труднощі і негаразди Національна капела бандуристів живе і розвивається. У репертуарі колективу понад 500(!) творів. Це історичні та козацькі, чумацькі та бурлацькі пісні, старовинні народні думи, запальні жартівливі пісні, вітчизняна та західна класика, твори сучасних українських авторів.
Микола Гвоздь є автором численних обробок, аранжувань українських народних пісень. Він упорядкував та видав 6 збірок педагогічного репертуару для бандуристів музичних шкіл, аматорських капел і ансамблів бандуристів.
Капела записала 8 компакт-дисків, а це 9 годин музики на різні смаки. Хоровий спів у супроводі ніжно-сріблястого тембру бандур, театралізація кожної пісні створюють незабутнє видовище, полонять серця і душі всіх, хто хоч раз побував на концерті Національної капели бандуристів України. Самобутнє мистецтво українського народу капела репрезентувала в Японії, Канаді, Аргентині, Англії, багатьох європейських країнах. «Мабуть, щось магічне є в нашій українській пісні, – каже Микола Петрович, – люди без слів розуміють, про що там йдеться. Сама мелодія примушує їх співпереживати».
На жаль, останніми роками гастрольна діяльність капели стала менш насиченою. Але бандурист Микола Гвоздь, якому цього року виповнюється 70, не втрачає оптимізму: «Думаю, так довго тривати не може, це ненормальне явище. Адже професійні колективи створені для того, щоб виступати. Національний колектив повинен працювати для нації».

Олена ЛОБЕНКО