- Виробники мають забезпечити українців якісними продуктами харчування
- На більшості потужних вітчизняних підприємств діють системи управління безпечністю продукції
- Залучення вітчизняних науковців до розробки методології HACCP поліпшить якість харчової продукції
- Лабораторії Держсільгоспінспекції мають міжнародну акредитацію та працюють у штатному режимі
- Система НАССР. Що це?
Чи безпечний сир у мишоловці?
У серпні 2009 року кримське місто Джанкой потрапило до топ-новин: 192 дитини в ньому захворіли на дизентерію через неякісний кефір. Причина банальна - порушення санітарних правил виробництва та пакування продукції.
Втім, подібні ситуації у нас трапляються все частіше. Міністерство охорони здоров’я щороку реєструє в середньому 1500 випадків харчових отруєнь і близько 70% з них спричинені продуктами промислового виробництва. Це вкотре нагадує очевидний висновок: чинна система контролю за безпекою харчової продукції застаріла і потребує термінового реформування.
Отримана у спадок від радянської системи, вона орієнтувалася на принципі тотального державного контролю. Стандарти створювали ілюзорну впевненість у тому, що чим частіше на підприємствах харчової промисловості з’являлися перевіряльники, тим якіснішою ставала продукція. Ці підходи залишилися і донині. За даними експертів, 2008 року контролюючі органи навідувалися до 94% підприємств харчопрому. На жаль, «ефективність» їхньої роботи засвідчують вище наведені цифри харчових отруєнь.
Чинна сьогодні система контролю харчової продукції теж не гарантує ані безпечності, ані якості продукції. Вона побудована так, що державні органи встановлюють стандарти на продукти (розробляють, реєструють рецептуру, вимоги до виробництва, упаковки тощо) і ті ж органи відповідають за те, щоб підприємства дотримувалися вимог (вилучають зразки продукції, сертифікують відповідність продукції стандарту). Основна вада такого підходу - держава не може контролювати все і всіх, бо у результаті страждає споживач.
ГОСТи та ДСТУ, які лежать в основі чинної системи, хибують на обтяжливу деталізацію та жорсткість вимог і – парадокс - доволі часто не мають чітких показників безпеки та не засновані на прозорих наукових критеріях. Наприклад, для виробництва сиру необхідно дотримуватися порядка 94 обов’язкових стандартів, а для виробництва морозива – аж 177! До того ж у переважній більшості українські нормативно-правові акти передбачають нижчі вимоги до безпечності харчових продуктів, ніж міжнародні та європейські стандарти, що унеможливлює експорт української продукції до таких ринків. За даними Держкомстату України, експорт продуктів харчування не перевищує 25% загального обсягу виробництва, а основними країнами збуту є країни СНД та Африки.
Українська система контролю за безпечністю харчової продукції не відповідає вимогам СОТ і тому більшість країн її не визнають. До ЄС український сир потрапляє лише як сировина для плавленого сиру. До розвинених країн постачається хіба що казеїн, сухе молоко та інші види продукції, потрібні для випуску дешевих харчів. Отже, застаріла система забезпечення якості та безпеки харчових продуктів є однією з
причин того, що Україна залишається сировинним придатком.
Нині вітчизняним експортерам постійно доводиться маневрувати. З одного боку, вони мають дотримуватися обов’язкових українських продуктових стандартів і специфікацій, а з іншого – технічних стандартів ЄС. А це може на 14% збільшити кінцеву вартість сільгосппродукції та на 10,4% - виробничі витрати у вартості готових продуктів харчування. Як за таких умов розраховувати на високу рентабельність та конкурентоспроможність на міжнародних ринках?
Українська система доволі дорого обходиться і платникам податків, що зумовлено дублюванням однакових функцій різними контролюючими органами. Скажімо, щоб завод із виробництва сиру вийшов на ринок, він розробляє та реєструє згідно з українськими вимогами технічні умови (ТУ), котрі прирівнюються до державного стандарту. Згодом, розпочинаючи виробництво, підприємство має довести, що виготовляє сир відповідно до своїх ТУ, тобто, сертифікувати продукцію. Для цього необхідно надіслати кілька зразків продукції до лабораторії Держспоживстандарту. Але лабораторні тести шукають в сирі лише те, що має відповідати ТУ, і не зважають на те, що може бути шкідливим для любителів бутербродів – важкі метали, токсини тощо. Якщо ТУ дотримано, продукція отримує сертифікат відповідності. Наявність токсинів перевірятимуть інші відомства. Таке дублювання контролю суттєво впливає на вартість кінцевої продукції, бо всі ці процедури далеко не безкоштовні для підприємства. Це позначається й на гаманцях споживачів. До того ж варто згадати, що решта сиру в партії, яка виготовляється, теоретично може бути іншою, ніж контрольний
зразок. Тож, виходить, що вся система контролю не може гарантувати не лише безпеки харчування, а й навіть відповідності сиру його рецептурі.
Сучасний підхід до організації контролю за безпечністю харчів покладає відповідальність за безпечність та якість продукції на виробника. Відповідальність держави ж зводиться до встановлення і контролю дотримання мінімальних вимог до безпечності та мінімальних вимог до якості продукції, тобто таких, які не обмежують виробника у виборі рецептури та технології виробництва. Виробник сам вирішує, як виготовляти свою продукцію, бо лише він може знати, які технології найкращим чином гарантують її безпечність та якість. Разом із такою свободою, повинна зрости і відповідальність виробника за недотримання цих мінімальних вимог.
Одним із інструментів, який покликаний допомогти виробникам контролювати безпечність продукції на своїх підприємствах, є всесвітньо визнана система управління безпекою харчової продукції НАССР (Hazard Analysis and Critical Control Point). Однак, за оцінками деяких експертів, з майже 20 тисяч харчопереробних підприємств України її запровадили лише близько 80.
Що ж потрібно для реформування чинної системи контролю за безпекою харчів? Альберто Крісколо, експерт IFC, вважає: «Насамперед налагодити ефективний обмін інформацією між відомствами, які залучені до процесу контролю, або створити єдину структуру – агентство, що відповідає за харчову продукцію. Це не потреба чи винахід України – це сучасна міжнародна практика. Крім того, варто розуміти: зобов’язання перед суспільством за дотримання безпеки харчування повинен нести виробник, а держава залишати за собою контролюючі функції».
Європейськими мають стати й підходи до системи контролю. Слід невідкладно прийняти кодекс Аліментаріус – мінімальні обов’язкові вимоги до харчової продукції. Стандарти зробити добровільними не лише юридично, а й на практиці. І нарешті відмінити обов’язкову сертифікацію на харчову продукцію, скасувавши відповідну постанову КМУ. А ще - заохотити впровадження на підприємствах системи НАССР. Адже безпечні харчі – це гарантія нашого здоров’я. І ми перші не повинні залишатися байдужими до державної політики в цьому питанні.
Степан ГОНЧАРЕНКО,
Національний прес-клуб «Українська перспектива»
