- «Мені, простому селянину, допомогли!»
- ВИПРОБУВАННЯ ЖИТТЯМ
- ЛІСНИК – НЕ ПРОФЕСІЯ, А СТАН ДУШІ
- СІЛЬСЬКИЙ ГОЛОВА НА ІМ'Я ЛЮБОВ
- Олексій БОГДАНОВИЧ. НАЙБІЛЬШЕ В ДИТИНСТВІ Я НЕНАВИДІВ… БАЯН
За два дні до Нового року
Буквально за два днідо Нового року я поверталась додому метро. Вихідний. Вечір. У вагоні – напівпорожньо.
Неуважно подивлялась крізь вікна поїзду, їдучи до центру, на Майдан
Незалежності, щоби перейти на іншу лінію метро. Чемний голос диктора оголошує: «Станція"Дарниця”». Щойно відчинилися двері, вбігає кілька
людей. Чоловік у тулупі плюхається поруч і, явно вибачаючись, каже:
- Це мій кожух пахне хвоєю і деревом. Не подумайте нічого поганого. Я тут, біля метро, ялинки продаю. Не вірите?
- Чому ж? – відповідаю, – Вірю. Поїзд же в бік Майдану йде, а не навпаки. А скільки ж ялинка коштує? Багато продали?
- Та дорого: і 100 гривень, і більше, - каже.
А потім, схаменувшись, поправляється:
- Знаєте, які дорогі чіпи ми на ялинки прикріпили? Кожен – по 50 гривень! Але це значить, що деревце ми самі виростили. В нашому господарстві. Беруть потрохи люди…
- Ви – лісник? Скільки ж Вам років? - цікавлюсь.
- Так, лісник. Мені вже 65. А он (показує вбік, на протилежну лавку) – мій напарник. Ми з ним увесь день на ногах. А ще ж додому доїхати треба…
- Живете, певне, далеченько? – запитую.
- В Житомирській області, в Малинському районі. Отак, направо (показує у вікно). Знаєте? - заглядає мені в очі лукаво.
- Знаю, - зізнаюсь чесно. – А ліси ваші – державні?
- Та начебто, - відводить погляд мій випадковий супутник. – Та нам що? Треба робити. Яка не яка зарплата є. Хоча на неї й не розраховуємо. Тримаємо з жінкою свиней, курей, качок, чимале маємо господарство… На свята кабанчика колоти збираюсь, - задоволено потирає спрацьовані руки.
- Клопоту вистачає… З господарством, - співчуваю.
- Ой, не кажіть. Повно роботи!
- А як у селі людям нині живеться? - зривається у мене з язика «підле» журналістське запитання.
- Та як сказати, - на секунду замислюється лісник.
А потім шепоче мені:
– Та хіба то життя! Деруть, як липу. Все їм мало і мало…
- Чого? – нетерпляче запитую.
- А-а-а, - махає рукою чоловік. – Не розпитуйте. Бо культурні слова закінчуються, коли про наше сільське життя згадую. Краще давайте про свята говорити. Новий же рік на порозі. Стіл накриємо гарний, горілочки поставимо. Дітей, кумів покличемо…
Аж тут чую: мою станцію оголошують. Швидко прощаємось, вітаємо один одного з наступаючими святами. Виходжу, поспішаючи додому. Мого випадкового знайомого поїзд мчить далі. В село, де його дім, сім’я. Туди, де навколо - ліс, все знайоме і рідне. Туди, де незважаючи на XXI століття, в його укладі навряд чи щось змінилось за всі прожиті ним 65 років.
А хочеться навпаки. Щоб села стали заможними. Щоб дороги були, як у Європі. Щоб магазини, школи і амбулаторії були не гіршими, ніж у містах. Щоб діти, закінчивши школу, повертались жити в рідні села. І місцеві господарства радо їх приймали, підтримуючи і розуміючи їхнє прагнення прибутково господарювати на власній землі.
Ми ж, редакційний колектив журналу, теж певною мірою хочемо допомагати всім аграріям, розповідаючи про цікавий досвід, нові технології, сучасні інноваційні розробки для сільгоспвиробництва. Бо в цьому вбачаємо сенс нашого існування.
Тому й працюємо для вас, змінюємося заради вас, оновлюємося разом із вами.
І дуже сподіваємося, що все нове для АПК, запропоноване вам у 2014-му вже на 72 глянцевих сторінках, вас неодмінно зацікавить.
З повагою,
Наталія Черешинська,
головний редактор
