Ріка на ім'я Бог та її ліричне оточення

Споглядаючи цю прозу, ніхто й подумати не може, що це - ріка, яку люди прирівняли до самого Бога. Що кволий струмочок, вирушивши в дорогу, примагнічуватиме до себе інші струмки і в доконаному своєму вигляді стане тим „шампуром" Поділля, на який нанизується з обох боків вся краса краю. А сам „шампур" - найвищий пік природної вроди, його вершина, еталон і досконалість. Іншими словами, справді Бог. Але трепетний, майже фізичний дотик цього відчуття дістає тебе вже тоді, коли дивишся на знімок прекрасної православної церкви з високими банями і золотими хрестами на правому скелястому березі Бугу в селі Печері за Немировом. Хто здогадався вибрати це місце для храму, в чиїй світлій голові спалахнула ця зоря в потрібний момент? Певна річ, небайдужий чоловік, якщо на реалізованій ним ідеї з „втіхою і радістю" спочивають нині тисячі очей. А хто має час - піде пониззям глибокого каньйону, щоб побачити, а що там, біля підніжжя храму, над яким він височіє. Тут, між Сокільцем і Печерою, Буг лежить перед вами в розповені своєї воістину Божої краси: синє до млості небо, перевернуте у воду разом з білими хмарами, величезні стада каменів, виточені токарними верстатами хвиль з такою віртуозною досконалістю, що перед тобою - долина шедеврів. З шедевра на шедевр, за тихої погоди можна перейти ріку босоніж. З лівого боку, при самій долині - казкове крислаття великих верб, грабів і яворів, а далі, під гору, на терасах - сади яблунь і груш. На правому боці, теж на терасах, древній дендропарк Болеслава Щенсни-Потоцького - історичний пам'ятник природи. В тому паркові - усипальниця Потоцьких, єдиний на Поділлі шедевр уродженця тутешніх місць, геніального архітектора В'ячеслава Городецького. Суворі скелі по обидва боки Бугу - це театр видовищ, архітектором яких були ріка, дощі, вітри і сонце. Тут переконуєшся, що природа може творити унікальні речі без допомоги людини. Може навіть кращі, ніж вони могли би бути за активного її втручання. Всі голоси, згуки і розмови поглинаються шумом ріки. Цей шум, аби його розшифрувати на октави, гами і бемолі, теж був би одним із шедеврів Бугу, чарівною його оздобою, незвичайною курортною „мікстурою". Шум ріки - це тиша, яка лікує. Окрему повість можна писати про луги і пасовища вздовж ріки, оточені верболозами, кущами, куртинами різного дерева. Червона, чорна, біла, ряба худоба здалеку нагадує квасолю, розсипану на зелених сторінках трави. А коли наблизишся, сядеш чи ляжеш під кущем, заплющиш очі - гудуть бджоли, скорчать цвіркуни, стрекочуть ковалики - благодать непередавана. А над Ладижинським морем - уже чайки з їхнім погрозливим кигиканням, що здається просто смішним і надто маленьким, щоб когось лякати і комусь погрожувати на тлі великої води. Дуже цікавий Буг у Брацлаві - він мовби несе на собі знаки і відлуння тих часів, коли тут буяла козацька слава і земля щодня стугоніла під тисячами копит кінноти - і нашої, і турецької. Спалахи сонячних ласкавців у тутешній воді, як поблиски козацьких шабель Данила Нечая й Івана Богуна. На перекатах і водопоях мимохіть чекаєш, що ось-ось з-за горба, рогу чи повороту вилетять на конях оружні хлопці в башликах і овечих бурках. На рівнинах поблизу Джулинки Буг - у трав'янистих берегах без скель і високих плечей, напродив тихий і лагідний, по вінця залитий водою, до того вже миролюбний, що аж стовпієш на мить, побачивши біля мосту пам'ятник танкам і танкістам весни 44-го року, котрі топилися тут, долаючи Буг без мостів і понтонів, по дну ріки, під шаленою пальбою німецьких гармат і мінометів. Воістину: доля ріки - доля того краю, якому вона служить, який годує, разом з яким квітне і страждає... Хто з вас коли-небудь чув бодай упіввуха про Сижівку? Упевнений - ніхто. А саме вона, ця річечка, вірніше струмочок, що починався у виярку за моїми рідними Ометинцями, тонка биндочка води, що виборсалась джерельцем у вузькому жолобку займища Стрілиці, давала життя головному ставкові Ометинець - Сільському, за ним у долині загатили Яременів, далі - Баландіїв, а від них уже відчахнулись стеблинки жвавішого струмка Мельниківни, який кривулястими зигзагами через виярки, пониззя і видолинки пробився до Південного Бугу у Райгороді. Ця звивиста, кручена, каторжно-тяжка дорога води, якщо дивитися впритул, позначена зеленим батіжком чи, сказати б, веселою бадьорою бровою на лоні довколишньої природи. І таких зелених брів на теренах Поділля - незліченна множина. Вони - наш колорит, наша любов і багатство. Мені особисто дуже подобається назва річки Снивода. Був же хтось, хто першим зронив це красиве слово. Нема у нас його прізвища, зате в біографії Поділля зосталося - Снивода. Там, за Хмільником, у ній перуть білизну, напувають худобу, купаються в спеку. На цій манюній річці з красивою назвою, як з'ясувалося останніми роками, відколи Україна має свою біографію, не редаговану старшою сестрою Росією, відбулася перша переможна битва з татаро-монгольським нашестям. Саме на подільській Сниводі, а не на Синіх водах під Кіровоградом, як про це помилково сказано в деяких документах. Ще одна битва за волю України відбулася в часи Богдана під Батогом - є така річечка поблизу Ладижина, справді батіжок, яким Тиміш Хмельницький добре відстьобав спину польському війську воєводи Миколи Калиновського, а самого воєводу поклав у могилу. Тільки обеліски нагадують про ті давні події, а поля Четвертинівки, що на цьому місці, буйно родять буряки і кукурудзу, береги над водою шумлять розлогими гаями верб - цими неодмінними персонажами подільської природи. Проте „найвербовіша" у нашій області річка Рось, мати тієї Роставиці і тих верб, що так мальовничо описані в творах Івана Нечуя-Левицького. Рось починається в Погребищенському районі з кількох джерелець між пагорбами, що тепер з допомогою людини утворили невеликий став, щоб довкола нього і на його греблі було де саджати верби. Російські фантазери від історії прописали Росі бути також місцем загибелі українських зрадників Кочубея й Іскри. Обох їх нібито вели тутешніми займищами цілий день, а надвечір запитали, де б вони воліли прийняти смерть. „Там, де нас застане захід сонця", - відповіли. Сонце для них зайшло на березі річки Рось. Виявилось, що це красива байка. Ніхто тих зрадників не водив, ніхто у них нічого не питав. Їх стратили вранці 27 липня 1708 р. під гуркіт барабанів серед лісу, на пагорбі за селом Борщагівкою, де було влаштовано поміст і поставлено дві дубові колоди, щоб відрубувати на них голови. До Росі звідси, слава Богу, далеко і вона не має ніякої причетності до страти зрадників. Одначе це наша історія, яку ми одержали у спадок і маємо пам'ятати. Назви річок ілюструють душу народу. Жорнавка, Тепличка, Круглиця, Неменка, Вільшанка, Десенка, Русава, Мурашка, Живка, Тяжилівка... Мовби з якогось рогу любові сипонув хтось цим намистом на нашу землю. Хтось - це ми самі. Бог давав нам ріки, а ми їх називали. Які назви - такі й ми. Це - істина і факт. Життєдайні витоки і русла ніколи не називали бридкими іменами, а якщо таке й бувало іноді, як от скажімо з Тяжилівкою, яку спересердя кличуть Смердючою, то це стосується передусім не ріки, а влади, котра своєю бездарною діяльністю допустила аморальне її забруднення промисловими стоками. Ця назва ніколи не з'явиться на картах, бо рано чи пізно забруднення буде зупинене. Якщо не владою, то людьми з патріотичними душами.                                                           


Іван
ВОЛОШЕНЮК                                                     



Фото Олександра ГОРДІЄВИЧА                                                                                                                 м. Вінниця   

Схожі новини

Додати комментар

Додати

Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.