Аграрний тиждень. Україна
АТУ»Weekend»Ріка на ім'я Бог та її ліричне оточення
АТУ»Weekend»Ріка на ім'я Бог та її ліричне оточення

    Ріка на ім'я Бог та її ліричне оточення


    altСпоглядаючи цю прозу, ніхто й подумати не може, що це - ріка, яку люди прирівняли до самого Бога. Що кволий струмочок, вирушивши в дорогу, примагнічуватиме до себе інші струмки і в доконаному своєму вигляді стане тим „шампуром" Поділля, на який нанизується з обох боків вся краса краю. А сам „шампур" - найвищий пік природної вроди, його вершина, еталон і досконалість. Іншими словами, справді Бог. Але трепетний, майже фізичний дотик цього відчуття дістає тебе вже тоді, коли дивишся на знімок прекрасної православної церкви з високими банями і золотими хрестами на правому скелястому березі Бугу в селі Печері за Немировом. Хто здогадався вибрати це місце для храму, в чиїй світлій голові спалахнула ця зоря в потрібний момент? Певна річ, небайдужий чоловік, якщо на реалізованій ним ідеї з „втіхою і радістю" спочивають нині тисячі очей. А хто має час - піде пониззям глибокого каньйону, щоб побачити, а що там, біля підніжжя храму, над яким він височіє. Тут, між Сокільцем і Печерою, Буг лежить перед вами в розповені своєї воістину Божої краси: синє до млості небо, перевернуте у воду разом з білими хмарами, величезні стада каменів, виточені токарними верстатами хвиль з такою віртуозною досконалістю, що перед тобою - долина шедеврів. З шедевра на шедевр, за тихої погоди можна перейти ріку босоніж. З лівого боку, при самій долині - казкове крислаття великих верб, грабів і яворів, а далі, під гору, на терасах - сади яблунь і груш. На правому боці, теж на терасах, древній дендропарк Болеслава Щенсни-Потоцького - історичний пам'ятник природи. В тому паркові - усипальниця Потоцьких, єдиний на Поділлі шедевр уродженця тутешніх місць, геніального архітектора В'ячеслава Городецького. Суворі скелі по обидва боки Бугу - це театр видовищ, архітектором яких були ріка, дощі, вітри і сонце. Тут переконуєшся, що природа може творити унікальні речі без допомоги людини. Може навіть кращі, ніж вони могли би бути за активного її втручання. Всі голоси, згуки і розмови поглинаються шумом ріки. Цей шум, аби його розшифрувати на октави, гами і бемолі, теж був би одним із шедеврів Бугу, чарівною його оздобою, незвичайною курортною „мікстурою". Шум ріки - це тиша, яка лікує. Окрему повість можна писати про луги і пасовища вздовж ріки, оточені верболозами, кущами, куртинами різного дерева. Червона, чорна, біла, ряба худоба здалеку нагадує квасолю, розсипану на зелених сторінках трави. А коли наблизишся, сядеш чи ляжеш під кущем, заплющиш очі - гудуть бджоли, скорчать цвіркуни, стрекочуть ковалики - благодать непередавана. А над Ладижинським морем - уже чайки з їхнім погрозливим кигиканням, що здається просто смішним і надто маленьким, щоб когось лякати і комусь погрожувати на тлі великої води. Дуже цікавий Буг у Брацлаві - він мовби несе на собі знаки і відлуння тих часів, коли тут буяла козацька слава і земля щодня стугоніла під тисячами копит кінноти - і нашої, і турецької. Спалахи сонячних ласкавців у тутешній воді, як поблиски козацьких шабель Данила Нечая й Івана Богуна. На перекатах і водопоях мимохіть чекаєш, що ось-ось з-за горба, рогу чи повороту вилетять на конях оружні хлопці в башликах і овечих бурках. На рівнинах altпоблизу Джулинки Буг - у трав'янистих берегах без скель і високих плечей, напродив тихий і лагідний, по вінця залитий водою, до того вже миролюбний, що аж стовпієш на мить, побачивши біля мосту пам'ятник танкам і танкістам весни 44-го року, котрі топилися тут, долаючи Буг без мостів і понтонів, по дну ріки, під шаленою пальбою німецьких гармат і мінометів. Воістину: доля ріки - доля того краю, якому вона служить, який годує, разом з яким квітне і страждає... Хто з вас коли-небудь чув бодай упіввуха про Сижівку? Упевнений - ніхто. А саме вона, ця річечка, вірніше струмочок, що починався у виярку за моїми рідними Ометинцями, тонка биндочка води, що виборсалась джерельцем у вузькому жолобку займища Стрілиці, давала життя головному ставкові Ометинець - Сільському, за ним у долині загатили Яременів, далі - Баландіїв, а від них уже відчахнулись стеблинки жвавішого струмка Мельниківни, який кривулястими зигзагами через виярки, пониззя і видолинки пробився до Південного Бугу у Райгороді. Ця звивиста, кручена, каторжно-тяжка дорога води, якщо дивитися впритул, позначена зеленим батіжком чи, сказати б, веселою бадьорою бровою на лоні довколишньої природи. І таких зелених брів на теренах Поділля - незліченна множина. Вони - наш колорит, наша любов і багатство. Мені особисто дуже подобається назва річки Снивода. Був же хтось, хто першим зронив це красиве слово. Нема у нас його прізвища, зате в біографії Поділля зосталося - Снивода. Там, за Хмільником, у ній перуть білизну, напувають худобу, купаються в спеку. На цій манюній річці з красивою назвою, як з'ясувалося останніми роками, відколи Україна має свою біографію, не редаговану старшою сестрою Росією, відбулася перша переможна битва з татаро-монгольським нашестям. Саме на подільській Сниводі, а не на Синіх водах під Кіровоградом, як про це помилково сказано в altдеяких документах. Ще одна битва за волю України відбулася в часи Богдана під Батогом - є така річечка поблизу Ладижина, справді батіжок, яким Тиміш Хмельницький добре відстьобав спину польському війську воєводи Миколи Калиновського, а самого воєводу поклав у могилу. Тільки обеліски нагадують про ті давні події, а поля Четвертинівки, що на цьому місці, буйно родять буряки і кукурудзу, береги над водою шумлять розлогими гаями верб - цими неодмінними персонажами подільської природи. Проте „найвербовіша" у нашій області річка Рось, мати тієї Роставиці і тих верб, що так мальовничо описані в творах Івана Нечуя-Левицького. Рось починається в Погребищенському районі з кількох джерелець між пагорбами, що тепер з допомогою людини утворили невеликий став, щоб довкола нього і на його греблі було де саджати верби. Російські фантазери від історії прописали Росі бути також місцем загибелі українських зрадників Кочубея й Іскри. Обох їх нібито вели тутешніми займищами цілий день, а надвечір запитали, де б вони воліли прийняти смерть. „Там, де нас застане захід сонця", - відповіли. Сонце для них зайшло на березі річки Рось. Виявилось, що це красива байка. Ніхто тих зрадників не водив, ніхто у них нічого не питав. Їх стратили вранці 27 липня 1708 р. під гуркіт барабанів серед лісу, на пагорбі за селом Борщагівкою, де було влаштовано поміст і поставлено дві дубові колоди, щоб відрубувати на них голови. До Росі звідси, слава Богу, далеко і вона не має ніякої причетності до страти зрадників. Одначе це наша історія, яку ми одержали у спадок і маємо пам'ятати. Назви річок ілюструють душу народу. Жорнавка, Тепличка, Круглиця, Неменка, Вільшанка, Десенка, Русава, Мурашка, Живка, Тяжилівка... Мовби з якогось рогу любові сипонув хтось цим намистом на altнашу землю. Хтось - це ми самі. Бог давав нам ріки, а ми їх називали. Які назви - такі й ми. Це - істина і факт. Життєдайні витоки і русла ніколи не називали бридкими іменами, а якщо таке й бувало іноді, як от скажімо з Тяжилівкою, яку спересердя кличуть Смердючою, то це стосується передусім не ріки, а влади, котра своєю бездарною діяльністю допустила аморальне її забруднення промисловими стоками. Ця назва ніколи не з'явиться на картах, бо рано чи пізно забруднення буде зупинене. Якщо не владою, то людьми з патріотичними душами.                                                           


    Іван
    ВОЛОШЕНЮК
                                                         



    Фото Олександра ГОРДІЄВИЧА                                                    
                                                                м. Вінниця   





    Схожі новини
  • Ода лісосмузі
  • Гайдамацький яр
  • Добре слово про вола
  • Річки - в оренду
  • Зелені свята

  • Додати комментар
    Натисніть на зображення, щоб оновити код, якщо він нерозбірливий

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.

Ріка на ім'я Бог та її ліричне оточення

10 грудень, Розділ Weekend, переглядів 6 536

altСпоглядаючи цю прозу, ніхто й подумати не може, що це - ріка, яку люди прирівняли до самого Бога. Що кволий струмочок, вирушивши в дорогу, примагнічуватиме до себе інші струмки і в доконаному своєму вигляді стане тим „шампуром" Поділля, на який нанизується з обох боків вся краса краю. А сам „шампур" - найвищий пік природної вроди, його вершина, еталон і досконалість. Іншими словами, справді Бог. Але трепетний, майже фізичний дотик цього відчуття дістає тебе вже тоді, коли дивишся на знімок прекрасної православної церкви з високими банями і золотими хрестами на правому скелястому березі Бугу в селі Печері за Немировом. Хто здогадався вибрати це місце для храму, в чиїй світлій голові спалахнула ця зоря в потрібний момент? Певна річ, небайдужий чоловік, якщо на реалізованій ним ідеї з „втіхою і радістю" спочивають нині тисячі очей. А хто має час - піде пониззям глибокого каньйону, щоб побачити, а що там, біля підніжжя храму, над яким він височіє. Тут, між Сокільцем і Печерою, Буг лежить перед вами в розповені своєї воістину Божої краси: синє до млості небо, перевернуте у воду разом з білими хмарами, величезні стада каменів, виточені токарними верстатами хвиль з такою віртуозною досконалістю, що перед тобою - долина шедеврів. З шедевра на шедевр, за тихої погоди можна перейти ріку босоніж. З лівого боку, при самій долині - казкове крислаття великих верб, грабів і яворів, а далі, під гору, на терасах - сади яблунь і груш. На правому боці, теж на терасах, древній дендропарк Болеслава Щенсни-Потоцького - історичний пам'ятник природи. В тому паркові - усипальниця Потоцьких, єдиний на Поділлі шедевр уродженця тутешніх місць, геніального архітектора В'ячеслава Городецького. Суворі скелі по обидва боки Бугу - це театр видовищ, архітектором яких були ріка, дощі, вітри і сонце. Тут переконуєшся, що природа може творити унікальні речі без допомоги людини. Може навіть кращі, ніж вони могли би бути за активного її втручання. Всі голоси, згуки і розмови поглинаються шумом ріки. Цей шум, аби його розшифрувати на октави, гами і бемолі, теж був би одним із шедеврів Бугу, чарівною його оздобою, незвичайною курортною „мікстурою". Шум ріки - це тиша, яка лікує. Окрему повість можна писати про луги і пасовища вздовж ріки, оточені верболозами, кущами, куртинами різного дерева. Червона, чорна, біла, ряба худоба здалеку нагадує квасолю, розсипану на зелених сторінках трави. А коли наблизишся, сядеш чи ляжеш під кущем, заплющиш очі - гудуть бджоли, скорчать цвіркуни, стрекочуть ковалики - благодать непередавана. А над Ладижинським морем - уже чайки з їхнім погрозливим кигиканням, що здається просто смішним і надто маленьким, щоб когось лякати і комусь погрожувати на тлі великої води. Дуже цікавий Буг у Брацлаві - він мовби несе на собі знаки і відлуння тих часів, коли тут буяла козацька слава і земля щодня стугоніла під тисячами копит кінноти - і нашої, і турецької. Спалахи сонячних ласкавців у тутешній воді, як поблиски козацьких шабель Данила Нечая й Івана Богуна. На перекатах і водопоях мимохіть чекаєш, що ось-ось з-за горба, рогу чи повороту вилетять на конях оружні хлопці в башликах і овечих бурках. На рівнинах altпоблизу Джулинки Буг - у трав'янистих берегах без скель і високих плечей, напродив тихий і лагідний, по вінця залитий водою, до того вже миролюбний, що аж стовпієш на мить, побачивши біля мосту пам'ятник танкам і танкістам весни 44-го року, котрі топилися тут, долаючи Буг без мостів і понтонів, по дну ріки, під шаленою пальбою німецьких гармат і мінометів. Воістину: доля ріки - доля того краю, якому вона служить, який годує, разом з яким квітне і страждає... Хто з вас коли-небудь чув бодай упіввуха про Сижівку? Упевнений - ніхто. А саме вона, ця річечка, вірніше струмочок, що починався у виярку за моїми рідними Ометинцями, тонка биндочка води, що виборсалась джерельцем у вузькому жолобку займища Стрілиці, давала життя головному ставкові Ометинець - Сільському, за ним у долині загатили Яременів, далі - Баландіїв, а від них уже відчахнулись стеблинки жвавішого струмка Мельниківни, який кривулястими зигзагами через виярки, пониззя і видолинки пробився до Південного Бугу у Райгороді. Ця звивиста, кручена, каторжно-тяжка дорога води, якщо дивитися впритул, позначена зеленим батіжком чи, сказати б, веселою бадьорою бровою на лоні довколишньої природи. І таких зелених брів на теренах Поділля - незліченна множина. Вони - наш колорит, наша любов і багатство. Мені особисто дуже подобається назва річки Снивода. Був же хтось, хто першим зронив це красиве слово. Нема у нас його прізвища, зате в біографії Поділля зосталося - Снивода. Там, за Хмільником, у ній перуть білизну, напувають худобу, купаються в спеку. На цій манюній річці з красивою назвою, як з'ясувалося останніми роками, відколи Україна має свою біографію, не редаговану старшою сестрою Росією, відбулася перша переможна битва з татаро-монгольським нашестям. Саме на подільській Сниводі, а не на Синіх водах під Кіровоградом, як про це помилково сказано в altдеяких документах. Ще одна битва за волю України відбулася в часи Богдана під Батогом - є така річечка поблизу Ладижина, справді батіжок, яким Тиміш Хмельницький добре відстьобав спину польському війську воєводи Миколи Калиновського, а самого воєводу поклав у могилу. Тільки обеліски нагадують про ті давні події, а поля Четвертинівки, що на цьому місці, буйно родять буряки і кукурудзу, береги над водою шумлять розлогими гаями верб - цими неодмінними персонажами подільської природи. Проте „найвербовіша" у нашій області річка Рось, мати тієї Роставиці і тих верб, що так мальовничо описані в творах Івана Нечуя-Левицького. Рось починається в Погребищенському районі з кількох джерелець між пагорбами, що тепер з допомогою людини утворили невеликий став, щоб довкола нього і на його греблі було де саджати верби. Російські фантазери від історії прописали Росі бути також місцем загибелі українських зрадників Кочубея й Іскри. Обох їх нібито вели тутешніми займищами цілий день, а надвечір запитали, де б вони воліли прийняти смерть. „Там, де нас застане захід сонця", - відповіли. Сонце для них зайшло на березі річки Рось. Виявилось, що це красива байка. Ніхто тих зрадників не водив, ніхто у них нічого не питав. Їх стратили вранці 27 липня 1708 р. під гуркіт барабанів серед лісу, на пагорбі за селом Борщагівкою, де було влаштовано поміст і поставлено дві дубові колоди, щоб відрубувати на них голови. До Росі звідси, слава Богу, далеко і вона не має ніякої причетності до страти зрадників. Одначе це наша історія, яку ми одержали у спадок і маємо пам'ятати. Назви річок ілюструють душу народу. Жорнавка, Тепличка, Круглиця, Неменка, Вільшанка, Десенка, Русава, Мурашка, Живка, Тяжилівка... Мовби з якогось рогу любові сипонув хтось цим намистом на altнашу землю. Хтось - це ми самі. Бог давав нам ріки, а ми їх називали. Які назви - такі й ми. Це - істина і факт. Життєдайні витоки і русла ніколи не називали бридкими іменами, а якщо таке й бувало іноді, як от скажімо з Тяжилівкою, яку спересердя кличуть Смердючою, то це стосується передусім не ріки, а влади, котра своєю бездарною діяльністю допустила аморальне її забруднення промисловими стоками. Ця назва ніколи не з'явиться на картах, бо рано чи пізно забруднення буде зупинене. Якщо не владою, то людьми з патріотичними душами.                                                           


Іван
ВОЛОШЕНЮК
                                                     



Фото Олександра ГОРДІЄВИЧА                                                    
                                                            м. Вінниця   





Схожі новини
  • Ода лісосмузі
  • Гайдамацький яр
  • Добре слово про вола
  • Річки - в оренду
  • Зелені свята

  • Додати комментар
    Натисніть на зображення, щоб оновити код, якщо він нерозбірливий

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.