- Скільки коштує милосердя?
- ЗБРОЯР ВІД БОГА
- Душа народу в його традиціях
- ОСТАННІЙ КАРПАТСЬКИЙ ЧАКЛУН
- КОВАЛЬ-ШОУМЕН ІЗ ВОЙЦЕХОВА
ЗВІРИНЕ «ЦАРСТВО» КУЛЬЧИНСЬКОГО МАЙСТРА
Майстер. Обійстя Григорія Стаднюка вам без проблем покаже навіть найменший мешканець села Кульчин. Воно й не дивно – літній вже чоловік понад півстоліття виготовляє опудала тварин, яких за цей час у його імпровізованому домашньому музеї назбиралося понад 70.
Мальовниче волинське село, де мешкає майстер, розкинулося за кілька кілометрів від Лучеська (так у давнину називали місто Луцьк), тож від гостей у діда Григорія відбою немає. Навідуються не тільки цікаві до всього іноземці, але й свої, українці. Якщо першим кортить на власні очі побачити чоловіка з досить незвичним хобі, то другі часто приїздять придбати такого борxxxx чи лисицю для заміського дому.
Та сам господар розлучається з експонатами свого дивного музею украй неохоче, каже: «Не для того я над ними спину гнув, аби хтось перед своїми друзями хизувався…» Зберігаючи опудала звірів у власній хаті, чоловік мріє облаштувати у рідному селі справжній музей, куди не соромно буде навіть президента запросити.
...Біля двору, як дороговказ, – великий дерев'яний хрест, прикрашений кольоровими стрічками. Саме за ним і розпізнають садибу Григорія Стаднюка. Місцеві кажуть, що то – їхній оберіг: він ціле село охороняє від негараздів і усілякого лиха. Подвір'ям, дзвінким гавкотом зустрічаючи гостей, бігає песик. На порозі постає господиня. Вибачається, що хазяїна зараз немає: мовляв, десь пішов у справах. Та показати музей Катерина Дмитрівна не відмовляється: звикла вже до такої цікавості заїжджого люду. «Хіба що, – бідкається вона, – не зумію так, як дід, розказати вам про звірів, бо то – його царство…»
Поки роздивляюся і фотографую звірине «царство» кульчинського майстра, заходить і сам господар. Знайомимося. І він стиха починає розповідати про своє нелегке життя-буття. Про те, як жив за Хрущова. Як мріяв стати військовим, але його відрахували з училища, щойно дізналися, що має дядька, засланого радянською владою на північ. («Працював у магазині, так його звинуватили в тому, що бандерівців годував, ніби ті – не люди!», – аж сердиться старий). Як малося за Брежнєва, як навчився вичиняти шкіри, чим не вгодив Кучма і що вже нічого не чекає від влади нинішньої…
Згадує, що замолоду ще й горшки ліпив. «Тяжкий то труд, забарний, зараз ним мало хто займається, – каже, – але це уміння колись допомагало виживати обом моїм дідам: вони робили глиняний посуд на продаж. Ті миски й глечики купували заїжджі греки, а діди так сім'ї харчували й зодягали». Де тільки не працював за своє довге життя: і завклубом у селі («це відразу після армії», – уточнює Мефодійович), і в Казахстані, Новосибірську, тож не з чужих слів знає, що таке 50-градусні морози (звідти привіз роги північного оленя, які пізніше подарував знайомому лісникові). Коли повернувся додому, пішов на цегляний завод, одружився, запросили у місцеве лісництво. «Повадки звіра вивчав не по книжках, – каже, – а топчучи лісові стежки: лісником до самої пенсії був».
Слава про незвичайний «звіринець» діда Григорія, створений його власними невтомними руками, давно розлетілася світами. Як, до речі, і його експонати, частину з яких Григорій Мефодійович дарує. Трапляється, що й на замовлення робить. «Якось, – згадує майстер, – знайомі хлопці принесли дві кабанячі голови: мовляв, зробіть. То я погодився – за умови, якщо одна залишиться в музеї…» Тушку борxxxx подарував чоловік, який за допомогою борсучого жиру лікувався від сухот. Кажана під вечір випадково вполювали сільські хлопчаки, з рогатки. Є тхір, пара ласочок, ондатра, зайці, пугач, лелека, кілька чапель, птах, що називається бугай. Та хіба перелічиш усіх!
А красень шуліка з розпростертими крилами взагалі опинився тут дивом: окільцьований ще 1915 року, він пролетів багато тисяч кілометрів і прожив багато літ, перш ніж на волинській землі зустріти безглузду смерть. Женучись за голубом, птах на повній швидкості вдарився у двері лазні, куди сховався голуб, саме тієї миті, коли надвір виходила жінка… Невеличка чорноморська акулка потрапила до ящика із замороженою рибою: її принесла Г.Стаднюку племінниця. Лисяче тріо, яке «зустрічає» відвідувачів музею хлібом-сіллю і ніби от-от готове їм заспівати, – трофей мисливців. А започаткував незвичайну колекцію морський каплан. Невдаха залетів на сільське озеро і потрапив під приціл рушниці. Навіть ті опудала, яким не один десяток років, мають доглянутий вигляд: хутро – ціле-цілісіньке, міцно тримається і пташине пір'я.
– Кого – звіра чи птаха – важче зробити? – цікавлюся у свого співрозмовника.
– Найзабарніше – зняти шкіру, надто – з птаха. Інколи доводиться годин із шість сидіти, поки впораєшся, – повагом починає видавати він свої професійні секрети, – у звірів шкіра товща, а в птахів – тонесенька, як папіросний папір. Через те з ними мороки більше, по міліметру доводиться відділяти. Аби було легше, я їх інколи на кілька годин ховаю у холодильник… А вже потім шкіру треба вимочити у спеціальних розчинах, підсушити (але ні в якому разі не пересушувати!), зробити металевий каркас, зберігаючи усі пропорції, щоб лисиця на лисицю була схожа, а заєць – на зайця, а не на мавпу… І – натягнути. Для набивки найбільш придатна технічна вата…
І хоча майстер турбується про свій музей більше за будь-яких музейних співробітників (кожен експонат – улюблене дітище, над яким добряче довелося поморочитися!), та все ж мале приміщення лишається найпекучішим питанням. Усі мешканці незвичайного дідового «зоопарку», хоч і доглянуті, «живуть» у тісноті, а від того почуваються ображеними. Тож господареві доводиться ділити з експонатами свого музею власну спальню. «Якби було більше місця, – каже Григорій Мефодійович, – я б іще зайця-барабанщика і зайця-штангіста зробив, лісову галявину облаштував би, розмістив би їх усіх інакше… Словом, задумок багато, аби життя – того, що ще залишилося, – вистачило, але де з ними подітися?!»
Місцева влада про проблеми народного умільця знає, та їй, судячи з усього, зараз не до них: мовляв, і без цих опудал є з чим панькатися… «Мені б невеличку дерев'яну хатинку на городі збудувати, – додає на прощання хазяїн, – я б там музей розташував, – хай би люди ходили, дивилися: хіба мені шкода? Та що я можу вдіяти, коли маємо з бабою тільки пенсію, якої ледь на харчі вистачає?!»
Оксана ЧИРВА
Київ – Кульчин – Київ, фото автора
