- Місток із минулого у сьогодення
- В КРАЮ БОРЩУ І ВИШИВАНОК
- Рушник на кілочку - хата у віночку
- На рушнику – все мамине жжиття, її надії, сумніви, тривоги...
- ЗЕЛЕНІ СВЯТА
...Сорочку мати вишила мені червоними і чорними нитками...
Всі ми добре знаємо з історії, що у минулому в економічному житті селян переважали натуральні форми господарювання. Власноручне виготовлення одягу з домотканого полотна чи сукна було звичайним явищем. Майже в кожній сільській хаті стояв ткацький верстат. У кожній родині - і заможній і бідній - мати привчала дочок прясти, ткати, вишивати. Пряли дівчата дома і на вечорницях. Вишивали навіть, коли пасли худобу. Та найчастіше робили це довгими осінніми та зимовими вечорами. Саме тоді багато співали, складали пісні про своє життя і працю. По такі моменти й писав Тарас Шевченко:
У неділю не гуляла,
Та на шовки заробляла,
Та хустину вишивала,
Вишиваючи співала...
Втім, виготовлення тканини в домашніх умовах, пошиття та оздоблення одягу з неї – важка виснажлива праця, яку майже повністю виконувала жінка. Особливо важко їм було, якщо мали велику сім’ю, томй у нерідко доводилось працювати ночами:
Ой, пряду, пряду, спатоньки хочу,
Ой склоню я голівоньку
На білую постілоньку,
Може я й засну...
Народні пісні донесли до нас не лише настрої та сподіваня жіноцтва, а й відомості про технологічний процес виготовлення одягу, знаряддя праці, матеріал, з якого вони зроблені. В деяких піснях прослідковується навіть послідовність операцій з виготовлення полотна:
А вже чужії жінки конопельки сіють,
А моя чепурушка ані думає.
Вона треться та мнеться,
Вона думає минеться...
Наспівувалось і про те, як конопельки „вибирають”, „мочать”, „тіпають”, „чешуть”, „прядуть” і, нарешті, „полотно виробляють”. Як бачимо, довгий шлях проходили коноплі і льон, аж доки перетворювались у працьовитих жіночих руках на тонкі й під час вишукані сорочки та рушники.
Невід’ємною частиною вбрання усіх слов’ян є сорочка. На будень шили сорочки з грубого сірого полотна, а на свято – з тонкого білого та з багатшим оздобленням. Кожна дівчина ще задовго до одруження готувала собі згідно зі звичаєм придане - якомога більше саме сорочок. І в цю роботу кожна вкладала свій мистецький хист і вміння. Адже пізніше, потрапляючи в чужий дім до свекрухи, молода жінка вже не мала часу вишивати собі сорочки.
... А у тих багачок та по сім сорочок,
А у мене одна, та все біла щодня –
З вечора намочу, опівночі полощу,
А до свята вберусь, ще й до хлопців сміюсь!...
– спываэться в народный пісні. До того ж в українському фольклорі також є багато дотепних приповідок про жіночу сорочку: „Рукава як писанка, а личко, як маків цвіт”, або ж „Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті”.
Згідно з народними морально-звичаєвими нормами, кожна порядна господиня мусить дбати про одяг сама. Повна скриня полотна й сорочок – ознака не лише достатку, а й працьовитості, бо все виготовлялося, як правило, власноруч.
У численних українських піснях відображено прекрасний народний звичай дарувати як символ вірності у любові вишиті хустки коханим та парубкам, що вирушали з військом у похід. „Дарувала шиту шовком хустину, щоб згадував на чужині”... – читаємо у Тараса Шевченка. На випадок, коли козака спіткає смерть у дорозі чи він згине в бою, хустка від дівчини виконувала важливу роль – нею вкривали обличчя:
Дай же дівчино хустину
Може в бою де загину –
Накриють очі темної ночі,
Легше в могилі спочину...
Немов червоною стрічкою крізь народні пісні проходить шанобливе, трепетне ставлення до одягу, зокрема до вишиваної сорочки, висловлене в багатьох піснях.
Зрозуміло, що одягу фабричну, куплену в крамниці не може виявлятися стільки уваги, як до одягу, виготовленого власноруч. Чи не в тому криється одна з причин, що купленим одягом люди не дорожать і часто змінюють його на догоду примхам швидкоплинній моді? А якщо й дорожить ним наш молодий сучасник, то хіба лише за емблему модної фірми? А вийде костюм із моди, і викинуть його без жалю, реліквією він не стане...
Оскільки вишита власноручно сорочка, хустина чи рушник вимагають і часу, і душі, і хисту, а їх виготовлення завжди пов’язане з думами та мріями, стає зрозумілим, чому ці речі мають в житті народу не тільки ужиткове, а й символічне значення. Особливо такою була весільна сорочка: „В якій вінчатися, в такій і кінчатися”, - казали люди. Отож вона зберігалася все життя, більше з дня весілля не одягалася, в ній проводжали в останню путь.
Сорочка, рушник, хустка - це своєрідний оберіг, що захищав людину від зла і напасті. Вони не зичились, не бралися з чужого плеча, не продавалися. Бо їх вишивали не будь – кому, а рідній чи близькій людині. Чи чоловікові, з яким дівчина чи жінка позв’язана своєю долею, або надто мріяла про це. Або ж синові, якого любила без міри...
І рушник вишиваний
На щастя, на долю дала...
Олена Лобенко
