Фотомоделі Вінницького зоопарку

26 May, Розділ Weekend, переглядів 5 456

Заголовок цієї замітки виник одразу, як тільки я побачив серед розлогої зоопарківської вольєри благородного оленя.

Ну, справжня статуя, вирізьблена рукою талановитого скульптора з бездоганним дотриманням філігранних ліній і пропорцій, якимись напрочуд стрункими ногами, красиво посадженою головою на точеній шиї.

Стояв цей шедевр краси серед вольєри — воістину фотомодель – абсолютно байдужий до своєї аристократичної витонченості. Його явно стурбувала не так моя присутність, як те, що пробую погладити по голові одну з двох його подруг, що наблизилися до огорожі. Застугоніла земля під важким тілом, вмить було подолано стометрівку, що відділяла мене від оленя, глухо вдарили роги об латиці огорожі — і як він не боявся їх обламати?

— Ревнивіший, ніж Отелло, — пояснив працівник зоопарку, що якраз порався поблизу. — У нього саме період кохання і він бачити не може, якщо хтось, особливо чоловічого роду, тягнеться рукою до олениці.

— Не обламаються, часом, від цих ревнощів його роги?

— Е-е-е, ні. Він розумний. Біг — земля двигтіла, але перед самою огорожею загальмував, аж послизнувся.

— Найвродливіший персонаж вашого зоопарку?

— Нема такого виміру. Хіба серед людей можна вибрати найвродливішого? Так і серед звірів. Візьміть того ж муфлона. Хіба він не може позмагатись з благородним оленем? Теж чудова статура, а гляньте на круті його роги. За них багаті дають скажені гроші.

А павич, якого у нас називають не інакше, як пан Павло, хоча йому цього, здається, мало. Як розпустить свого барвистого хвоста, як почне з повільністю радара повертатися навколо осі, щоб дивилися на нього з усіх боків, то хочеться казати не пан Павло, а Ваша Величність.

А якими статечними дамами здаються лами, як погордливо дивляться вони на всіх з висоти своїх довжелезних ший?! Аж не віриться, що в Чілі та Перу, звідки вони родом, на них їздять верхи і використовують як в’ючну худобу. Не віриться також, що вони можуть по-плебейськи плюватись. Першим переконався в цьому один з наших осликів. Попервах лам поселили до його вольєри, це осликові не сподобалося, він почав підходити до лам і теребити їх за шиї. Тоді одна з них заходилась нервово жувати своїми м’ясистими губами, відхилила голову назад і плюнула осликові прямо між очі. З несподіванки він став окарач. Нерозумний! Аби слухав інструкторів, які розповідають про характер кожного мешканця зоопарку, то, може, почув би, що статечні ґречні лами — з родини верблюдів, і плюватися, та ще й їдкою, не найкращого запаху слиною — неаристократична, але, на жаль, невід’ємна риса їхнього характеру.

А характерників у нашому зоопарку повно. Степовий орел, коли сидить на своїй жердці спокійно, схожий на лицаря — стільки у ньому довершеної гідності і суворої харизми. Воїн і тільки! Жоден фотограф не омине його своїм об’єктивом — такий вроджений гіпнотизм, такі біотоки і вольові флюїди. Але куди все це щезає, коли дівчата приносять йому на сніданок свіжозарізану курку з кров’ю і пір’ям?! Орел так верещить, що весь зоопарк присідає — це в нього мить тріумфу. Йому не дай води — витримати може, але не дай скуштувати свіжої крові, та ще обов’язково з пір’ям, — загине. Не характерник, скажете?

Одна мудрість і спокій випромінюються з очей сірого вовка. Коли дивишся у ці очі на його портреті, то мимоволі думаєш, що все ото вигадки про його жорстокість: зійдешся з ним віч-на-віч, маючи в руках ножа, і неодмінно переможеш. Але що виро***ли вовки, коли їх тільки-но привезли до нашого зоопарку?

Вони стрибали аж до стелі у своїй клітці чотириметрової висоти і сталевими зубами в цундря порвали суперміцну сітку-рабицю. Ці стрибки прикрасили б олімпійські чемпіонати — без розбігу, з місця, свічкою і торпедою аж до стелі. Тепер я знаю, що зустріч людини з вовком сам-на-сам — варіант смертельний, якщо в тебе нема вогнепальної зброї, а якщо і є, то ще треба мати час, щоб встигнути її застосувати.

Той „працівник зоопарку” виявився мисливствознавцем комунальної служби „Віноблагроліс” Василем Григоровичем Вивсяним. Вінницький зоопарк створений працівниками цієї служби на вулиці Тарногродського, 9 лише півтора року тому, а нині це місце посиленого паломництва. Тут понад 400 видів тварин і птахів. Подивитися є на що, адже кожна окрема особина — це воістину фотомодель.

Ну, а щодо відвідування, то бувають дні, коли сюди приходять тисячами. Треба бачити очі, особливо очі дітей, які з’являються тут уперше. Слово „захоплення” не сповна передає ту бурю емоцій, що вибухає в дитячій душі такої хвилини. Це, очевидно, справжній землетрус – воно, мале, й не підозрювало, що десь існує такий світ, а він ось тут, під боком. І ти можеш сам до нього доторкнутись – при вході до зоопарку, можеш взяти кілька пучечків корму і сам погодувати тварину, яку дозволять обрати доглядачі. Недарма голова обласної ради Григорій Заболотний сказав якось, що „мати в області свій зоопарк – це все одно, що відкрити нове джерело високої духовності, особливо для вразливого серця дошкільняти, школяра та підлітка”.

Статус офіційного Подільський зоопарк здобув 26 грудня 2006 року і в ньому, відповідно до галузевих стандартів, укомплектовано штат – директор, ветеринар, зоотехнік, чотири робітники, служба цілодобової охорони. Всі підрозділи агролісу виробили спільний інвестиційний проект – кожен регіон бере на себе відповідні обов’язки по забезпеченню зоопарку кормами. І тому, хто б з фахівців не приїздив у гості, з заздрістю відзначають, що брати наші менші постають перед людськими очима в найкращому вигляді – тут їм створено зразкові умови годівлі та догляду.

Іван ВОЛОШЕНЮК

Фото Олександра ГОРДІЄВИЧА