- Олександр Кара – живописець від Бога
- Об'єктив Олександра Гордієвича
- Олександр Судаков: подих землі, як подих вічності
- Полотна, що зросли із кісточок
- ЛІСНИК – НЕ ПРОФЕСІЯ, А СТАН ДУШІ
Клембівський феномен Віктор Наконечний
На 62-му році життя художник вирішив разом із дружиною порахувати, скільки це він уже намалював картин, відколи тримає пензля в руках. З'ясувалося, рахунок може бути тільки приблизним. Та й він вражає своїм огромом. Понад 4 тисячі продали, роздали, подарували музеям і приватним особам з України, Росії, Америки, Канади, Австралії, Англії, Німеччини, Франції, Ізраїлю. 
200 висять на стінах музею, яким стала нова хата, бо вона заповнювалася так швидко, що їм довелося залишатися жити в старій. 70 картин зараз у виставковій залі Спілки народних майстрів України. А ще ж - витинанки, вишиванки, писанки, різьба по дереву. І все - шедеври, один одного кращий. Це - магія досконалої краси. Недарма Віктора Наконечного називають генієм. Недарма всі три українських президенти мають його картини. Не знаю, де їх розмістили, та найбільше вони підходять до тих приміщень, де з першого погляду ти повинен бути в самісіньке серце «вдарений Україною». Твори Віктора Наконечного досягають цієї мети. Бо кредо художника - малювати так, щоб викликати в глядача думки і сльози - реалізоване на практиці в переважній більшості його робіт. 
Феномен рідкісного розливу. Перед його картинами не можна встояти. Вони мають іконну потужність такої внутрішньої сили, що багато людей опускаються перед ними на коліна. Щороку в цю хату далекого села на самому краю України під Молдовою топчуть стежку не менше двох тисяч людей. Не можна зачиняти ні воріт, ні хвіртки - тече ріка народу. Всі дивуються, всі захоплюються, а, виходячи з двору, моляться, як після церкви. Той, хто дошукується пояснень, не почує нічого особливого. Хіба що вплив самого місця народження, бо Клембівка - село, уславлене у віках і на цілий світ талановитими майстрами вишивки, які ловили блискавицями своїх голок сонячне проміння, клали його на полотно, створюючи шедеври, про які писано-переписано, співано-переспівано. А це той «товар», котрий залишає слід у душах і серцях, зовні і непомітний, але тривкий і глибокий. Якщо в тебе тонка душа, то вона здатна нагромаджувати сонячну енергію краси. Це наука, яку не вивчають, це спадкова генетика нації. Всі академії, всі науки у Віктора Наконечного від клембівської землі, води, повітря, природи, людей, їхніх характерів, звичок. Сюди можна вписувати чистісінько всю поліфонію впливів від безмежного простору неба над селом до найдрібнішої комашечки під ногами. Це - Аура! Віктор Наконечний
ніколи не виїздив з рідного села, щоб жити поза його межами. Він - клембівський Тарас Шевченко, і я дозволю собі хоробро порівняти його талант з Тарасовим. Принаймні, за рівнем майстерності, силою впливу, глибинним зображенням духовності, себто того, що вимагає надзвичайних зусиль, до чого всі прагнуть і чого досягають тільки Богом обрані. - Коли, вам, Вікторе Андрійовичу, найкраще малюється?
- Щодня! З восьмої години ранку до другої ночі. Задуми напливають один на одного. Інколи хочеться зняти копію з особливо дорогого твору, але боюся витрачати час на вторинне. Не тримаю корови, свині, кролів. Маємо в дворі тільки дві курки, півня і собаку. А малюю з першого класу. Та ще пощастило: посадили за одну парту з Петром Кравчиком, який теж малював і ми з ним постійно змагалися. З Петра виріс великий художник, але, на жаль, помер він сорока дев'яти років, не доспівавши своєї чудової пісні. 
Я, певне, доспівую і за себе, і за нього. Його стиль - постійна суперскладність. В багатьох картинах така множина людей, що в Іллі Глазунова від заздрощів чманіла б голова. Багатолюддя - його засіб досягнути своєї мистецької мети. Кожна людина виконує відведену їй роль, але ти цього не бачиш, ти тільки відчуваєш потребу її присутності та ще органічність кожної деталі. Втім, найголовніший секрет феномену Наконечного таїться у тому світінні, що промениться з нутра кожної картини, ніби це не фарби виконують свою роль, а ще якась таємнича сила самого полотна чи й за ним. Коли дивишся його «Осінню меланхолію» з барвистими хвилями рушників, якими застелено зелений моріжок біля річечки; на блакитну скибку города в квітках, що ніби відчахнулася і впала сюди вкупі з небом; на антураж яскраво-білих хатин, ну таких уже білих, що біліших і не буває; на блискучу слюду непорушного плеса річечки, в якому віддзеркалюється берег; на синє небо з малиновими хмарами; на велику многість жовтого дерева і кущів, то думаєш, що все це мало б заважати, наповзати одне на одне, а воно, тим часом, так гармонує, що нема в картині заднього плану, все - в очах. і ти пильнуєш за тим, щоб нічого не упустити, все побачити. О, Господи, пошли поміч, щоб розповісти, як мене вразила «Лісова пісня» Наконечного! Задум він, звичайно, позичив у геніальної Лесі, та тільки як поштовх власній фантазії... Звичайно, все це треба бачити. Моє перо безсиле розповісти задум художника. 
А поданий він так, що хапає за душу. Корінням своєї творчості Наконечний ніби занурений в минувшину села зі стріхами солом'яних хат, волами, кіньми, дерев'яними возами, шароварами, солом'яними капелюхами, рясними разками намиста, довгими барвистими спідницями... Враження, що він увесь час малює серце України з її усталеними, невигубними традиціями добра та совісті. «Постскриптум» - одна з найсумніших картин. Велика, стара, похилена хата з двома проломами в солом'яній покрівлі, закладена кукурудзинням. З лівого причілка - старе зігнуте дерево, схилилося, як рука долі, та поки що тримає на світі і себе, і хату. А з правого причілка, від пожовклої мурелі взлетіла зграя білих лебедів, що зависли вздовж хати прощальним символом печалі. У дворі, серед рясного жовтого листя і осінніх квіток - два столи з наїдками, свічечками... Поминки після похорону. Все лаконічно, точно і прямо в душу. Усі картини Віктора Наконечного - в душу! Талант непересічний. Недарма його єдиного з усієї величезної армії майстрів народної творчості висунуто на здобуття Шевченківської премії.
200 висять на стінах музею, яким стала нова хата, бо вона заповнювалася так швидко, що їм довелося залишатися жити в старій. 70 картин зараз у виставковій залі Спілки народних майстрів України. А ще ж - витинанки, вишиванки, писанки, різьба по дереву. І все - шедеври, один одного кращий. Це - магія досконалої краси. Недарма Віктора Наконечного називають генієм. Недарма всі три українських президенти мають його картини. Не знаю, де їх розмістили, та найбільше вони підходять до тих приміщень, де з першого погляду ти повинен бути в самісіньке серце «вдарений Україною». Твори Віктора Наконечного досягають цієї мети. Бо кредо художника - малювати так, щоб викликати в глядача думки і сльози - реалізоване на практиці в переважній більшості його робіт. 
Феномен рідкісного розливу. Перед його картинами не можна встояти. Вони мають іконну потужність такої внутрішньої сили, що багато людей опускаються перед ними на коліна. Щороку в цю хату далекого села на самому краю України під Молдовою топчуть стежку не менше двох тисяч людей. Не можна зачиняти ні воріт, ні хвіртки - тече ріка народу. Всі дивуються, всі захоплюються, а, виходячи з двору, моляться, як після церкви. Той, хто дошукується пояснень, не почує нічого особливого. Хіба що вплив самого місця народження, бо Клембівка - село, уславлене у віках і на цілий світ талановитими майстрами вишивки, які ловили блискавицями своїх голок сонячне проміння, клали його на полотно, створюючи шедеври, про які писано-переписано, співано-переспівано. А це той «товар», котрий залишає слід у душах і серцях, зовні і непомітний, але тривкий і глибокий. Якщо в тебе тонка душа, то вона здатна нагромаджувати сонячну енергію краси. Це наука, яку не вивчають, це спадкова генетика нації. Всі академії, всі науки у Віктора Наконечного від клембівської землі, води, повітря, природи, людей, їхніх характерів, звичок. Сюди можна вписувати чистісінько всю поліфонію впливів від безмежного простору неба над селом до найдрібнішої комашечки під ногами. Це - Аура! Віктор Наконечний
ніколи не виїздив з рідного села, щоб жити поза його межами. Він - клембівський Тарас Шевченко, і я дозволю собі хоробро порівняти його талант з Тарасовим. Принаймні, за рівнем майстерності, силою впливу, глибинним зображенням духовності, себто того, що вимагає надзвичайних зусиль, до чого всі прагнуть і чого досягають тільки Богом обрані. - Коли, вам, Вікторе Андрійовичу, найкраще малюється?
- Щодня! З восьмої години ранку до другої ночі. Задуми напливають один на одного. Інколи хочеться зняти копію з особливо дорогого твору, але боюся витрачати час на вторинне. Не тримаю корови, свині, кролів. Маємо в дворі тільки дві курки, півня і собаку. А малюю з першого класу. Та ще пощастило: посадили за одну парту з Петром Кравчиком, який теж малював і ми з ним постійно змагалися. З Петра виріс великий художник, але, на жаль, помер він сорока дев'яти років, не доспівавши своєї чудової пісні. 
Я, певне, доспівую і за себе, і за нього. Його стиль - постійна суперскладність. В багатьох картинах така множина людей, що в Іллі Глазунова від заздрощів чманіла б голова. Багатолюддя - його засіб досягнути своєї мистецької мети. Кожна людина виконує відведену їй роль, але ти цього не бачиш, ти тільки відчуваєш потребу її присутності та ще органічність кожної деталі. Втім, найголовніший секрет феномену Наконечного таїться у тому світінні, що промениться з нутра кожної картини, ніби це не фарби виконують свою роль, а ще якась таємнича сила самого полотна чи й за ним. Коли дивишся його «Осінню меланхолію» з барвистими хвилями рушників, якими застелено зелений моріжок біля річечки; на блакитну скибку города в квітках, що ніби відчахнулася і впала сюди вкупі з небом; на антураж яскраво-білих хатин, ну таких уже білих, що біліших і не буває; на блискучу слюду непорушного плеса річечки, в якому віддзеркалюється берег; на синє небо з малиновими хмарами; на велику многість жовтого дерева і кущів, то думаєш, що все це мало б заважати, наповзати одне на одне, а воно, тим часом, так гармонує, що нема в картині заднього плану, все - в очах. і ти пильнуєш за тим, щоб нічого не упустити, все побачити. О, Господи, пошли поміч, щоб розповісти, як мене вразила «Лісова пісня» Наконечного! Задум він, звичайно, позичив у геніальної Лесі, та тільки як поштовх власній фантазії... Звичайно, все це треба бачити. Моє перо безсиле розповісти задум художника. 
А поданий він так, що хапає за душу. Корінням своєї творчості Наконечний ніби занурений в минувшину села зі стріхами солом'яних хат, волами, кіньми, дерев'яними возами, шароварами, солом'яними капелюхами, рясними разками намиста, довгими барвистими спідницями... Враження, що він увесь час малює серце України з її усталеними, невигубними традиціями добра та совісті. «Постскриптум» - одна з найсумніших картин. Велика, стара, похилена хата з двома проломами в солом'яній покрівлі, закладена кукурудзинням. З лівого причілка - старе зігнуте дерево, схилилося, як рука долі, та поки що тримає на світі і себе, і хату. А з правого причілка, від пожовклої мурелі взлетіла зграя білих лебедів, що зависли вздовж хати прощальним символом печалі. У дворі, серед рясного жовтого листя і осінніх квіток - два столи з наїдками, свічечками... Поминки після похорону. Все лаконічно, точно і прямо в душу. Усі картини Віктора Наконечного - в душу! Талант непересічний. Недарма його єдиного з усієї величезної армії майстрів народної творчості висунуто на здобуття Шевченківської премії. Іван ВОЛОШЕНЮК Фото Олександра ГОРДІЄВИЧА
