Сінокіс у Карпатах

03 June, Розділ Weekend, переглядів 4 676

«Дощі, дощі, чи не втомились ви?» -
Земля питала голосом трави.
І відгукнулась громом блискавиця:
«Косу клепаю! Скоро косовиця...»

Олександр Багачук

Що там зараз, у тих Карпатах, та ще сонячної днини діється, то це треба побачити.

У суцільній безбережній синяві, яку сонце вийняло зі смерекових крон і заполонило нею довкілля, чути поетичне калатання тронки, цього крихітного дзвіночка на коров’ячій або овечій шиї...

Ні вівці, ні корови ніде не видно, синява — не туман, але й не прозорість, і здається, що то ходять-бродять на полонині якісь безтілесні карпатські ельфи чи лелі, утворені з цього чарівного передзвону.

І взагалі такої, як зараз, сінокісної пори звукова палітра гір — найбільше багатство Карпат, багатше навіть за меню тутешніх травостоїв, що дурманно пахнуть і заворожують білим романом з великими жовтими осердями квіток. Та білість затікає в душу, як вода, перехоплює подих, і ти мимохіть сідаєш: на це треба дивитися в стані цілковитого розслаблення, абсолютної розкутості, бо запахи і кольори — тільки одне крило вражень.

По тобі звідусіль б’ють своїми руладами геніальні гірські дрозди, з довгими „хвостами” несподівано музичних закінчень, ну таких уже талановитих, що навіть і в солов’їв їх нема. А ще ж — дятли, що простукують „арфи” сухих гіляк і терпляче перечікують, лю***чи слухати, як дробиться те відлуння на каблучки розмаїтих октав. А ще ж одуди зі своїм радісним дудуканням. Розумний соловей, як справжній цар живої музики, вміє зловити паузу, щоб цієї миті викотити свого неповторного срібного обруча, а, може, це не вміння зловити паузу, може тоді всі просто вмовкають, знаючи, що нема чого силкуватися — все одно краще не вийде?..

А ще в сінокосу є три „харизматичних бемолі” — звук коси, яка йде травою, мантачки, яка підгострює блискавку леза, і клепала, на якому витончують метал. В одній сув’язі з сінокосом — перегуки людей, які десь, в глибині карпатської синяви, перевертають підсохлу траву; далекі півні, такі далекі, що їх наче й нема, але, оскільки без них немислимий цей сюрреалізм довкілля, то мусять вони врешті-решт звідкись пробитися.

Наступна серія нашої казки настає тоді, коли Сашко Гордієвич кладе на стіл своє унаочнення цієї невигаданої, але невидимої казки сприйнять. І тоді починає здаватися, що на світі нема нічого кращого, ніж оці карпатські візії талановитого фотохудожника.

Погляньте на цю красу, на вроду, якої нема з чим порівнювати, настільки вона висока, вичерпна і самодостатня!..

Над усім цим спливає одна-єдина гордовита думка: „Це — Україна! І слава Богу, що тобі випало щастя народитися в ній і жити!”

Іван ВОЛОШЕНЮК