- Олександр Кара – живописець від Бога
- „Я відкрию для вас Білу Церкву..."
- ЧАРІВНА КВІТНИКАРКА – І НЕ ТІЛЬКИ…
- ЩАСЛИВЕ ПРЕОБРАЖЕННЯ АЛЛИ ПРЕОБРАЖЕНСЬКОЇ
- СВЯТО СІЛЬСЬКОЇ ЖІНКИ
ПРО ЛЕСЮ КАРА-КОЦЮ І РІК БИКА
Художниця Леся Кара-Коця, відома як автор чарівних хоботарок, у передноворіччя в "Хлібні" Софії Київської відкрила нову персональну виставку, щоб знову порадувати нас своїм романтичним баченням навколишнього світу. Її барвисті добрі персонажі народжені з прадавніх образотворчих традицій і народної мудрості, яка передається з покоління в покоління у казках. Захоплюючись ними, художниця відкрила в собі ще й літературні здібності. Протягом двох років писала вона казку про пригоди хоботарок і намалювала силу-силенну ілюстрацій, щоб поєднати казковий і сучасний світ. "Порятунок весняного Сонечка", опублікований у видавництві "Вища школа", - це історія про те, як разом з кумедними хоботарками в чарівному лісі поблизу села Вільшани (що на Черкащині) звірятка з усього світу об'єдналися для спільної доброї дії. А тим глядачам - відвідувачам Софії Київської, котрі призабули, як народжується казка, молода художниця представила дуже гарні нові роботи. Священні в Індії корови справді близькі нам, і ми цілком згодні зустріти наступний рік під знаком Бика. "Сивий віл випив води повен двір" - ця картина Лесі Кара-Коці абсолютно своєрідна, хоч органічно вписується в традиції українського народного малярства. Леся має високопрофесійну освіту, вона чудовий колорист і вільно й невимушено володіє законами композиції. Крім того - не відхрещується від надбань нашої технократичної цивілізації. По тому всі свої знання, всю свою творчу працю - малярську й літературну - ґрунтує в тому земному раю, котрий називається селом Вільшана. Саме там Леся Кара-Коця побачила в тонкому світі добрих свинок - нащадків древніх мамонтів (свинки ті звуться хоботарками через симпатичні, як у маленьких слоників, хобітки, що відрізняють їх від інших паць чи рохль). Наділені людськими якостями, хоботарки сусідять на виставці з іншими чудернацькими тваринками. Проня Дніпровна пливе там, де блискітками на воді видаються реальні рибки. І справжнім шедевром постає перед нами картина "Вітер по морю в червоних чоботях гуляє і білих баранців із хмар визволяє". Висячі сади Семіраміди, змальовані
художницею, у передноворіччя наштовхнуть дорослих разом із дітьми створити яскраві декоративні дерева чи інші рослини, щоб повісити їх на ялинку... Та панують серед усієї експозиції все-таки корівки. Поліптих "Пори року" - це справді довершена оповідь про те, як прагнуть маленькі стати дорослішими і вбираються в мамин одяг. Корівки на ходулях, стільчику, блакитній хмарці чи повітряній кульці (щоб бути вищими) модничають і вдають із себе дорослих. Хочеться вірити, що саме таким смішним і добрим буде наступний рік, якщо зустрінемо його в доброзичливій турботі одне про одного. Леся Кара-Коця поєднує в своїй різноманітній творчості цей власний напрацьований стиль, непідвладний мистецтвознавцям. Хіба що назвати його Кара-барокко - за незмінно радісним настроєм і великою кількістю примхливо фантастичних деталей. Глибокий психологізм, притаманний селянам, наповнює її декоративні за першим сприйняттям твори багатоплановою мудрістю. Тому навіть найскравіші її картини не набридають: в них відкриваються дедалі нові думки й асоціації. А чудова мальовнича Вільшана, яка видається раєм земним для художниці, з мольберта в центрі залу вже перейшла в колекцію Софії Київської як спогад про цю передноворічну виставку і як взірець справжньої любові й поваги до рідної землі й земляків. Адже передусім для них - во славу Божу - працює невтомно молода художниця. Тому так швидко розкуповували книжку про хоботарок, представлену на виставці видавництвом. Тому так неохоче після відкриття розходилися поцінувачі образотворчого мистецтва, журналісти та галеристи, які уважно стежать за творчим розвитком художниці. Вони міркували про те дивовижне місце на землі - Вільшану, яка виступає для художниці Матір'ю подібно до античної Геї. А велеокі українські корівки на картинах Лесі Кара-Коці справді можуть бути родичами й родичками Зевсової дружини Гери, уславленої в світі не тільки ревнощами, а й прекрасним очима. Волоокою називали Геру перекладачі Гомера на російську. І велеокою назвав її у своїх перекладах наш співвітчизник Борис Тен. Втім, круторогі воли й могутні бики, життєдайні корови-годувальниці й ласкаві чи бешкетливі телята - постійні наші сусіди в щоденному бутті, напевне, таки приховуть свою вразливу душу, відкриваючи її тільки тим, хто близько, хто, мов антена, вміє вловити настрій чи потребу іншої живої істоти. Художниця Леся Кара-Коця має таку душу, яка відгукується на чужий біль, а дарує іншим тільки радість. "Даром одержали, дарма давайте", - сказано в писанні. Фейєрверки істинної радості, гейзери доброти, які ніколи не вичерпаються, як не вичерпається народна традиція, в картинах Лесі Кара-Коці - то втілення таланту, одержаного Звище. Художниця має майстерню на вулиці Перспективній у Києві. Там втілюються на полотні її картини, які спершу пише вона у своїй душі на малій-великій батьківщині - в селі Вільшана. Виставляючи твори на огляд, вона щедро ділиться з нами своїми відкриттями й ідеями. Леся у деяких своїх творах застосовує справжнє сусальне золото, срібло і мідь. Використовує їх тонко й доречно. Бо має свій щасливий світ і ненав'язливо навчаєнас цінувати ті скарби, якими наділив Україну Всевишній. Ганна КОЗАЧЕНКО, член правління Українського фонду культури
