ОСТАННІЙ КАРПАТСЬКИЙ ЧАКЛУН

28 March, Розділ Weekend, переглядів 6 630

Карпатські гори, з їхньою унікальною природою, з давніх-давен славляться ще й людьми, які володіли дуже своєрідними знаннями. Вони давали їм змогу «управляти» не лише хворобами, настроєм чи самопочуттям ближніх, а й явищами природи, знатися з надприродними силами. Один із них – Михайло Ничай, що живе у селі Верхній Ясенів Верховинського району на Івано-Франківщині, – цілитель і травник, мольфар і характерник, градівник і маг…

Серед високих смерек трудилися два чоловіки: кремезний молодик літ 25-ти чи 30-ти та сусідське хлоп'я, заледве років восьми. Вони завзято вирубували сушняк, щоб холодної пори було чим топити в хаті. Якщо не заготовлять дров, буде взимку непереливки: зима-бо в Карпатах, що приходить на зміну затяжним дощам, морозна й немилосердна.
Раптом старший промахнувся і зачепив сокирою себе по руці. Навсібіч із силою бризнула кров. Шматина, що її чоловік відірвав від поли власної сорочки, швидко намокла і справі не зарадила. Хлопчик спершу як зачарований дивився на червону цівку, а тоді повільно підійшов до дядька, витягнув уперед руки, повільно провів ними над раною, і за якісь півхвилини кров… спинилася.
І хоча того дня дров уже вони не рубали, кров у старшого більше не йшла, а рана швидко загоїлася. Дроворуб за якийсь час геть забув про випадок у лісі. А хлопець, який згодом став відомим далеко за межами рідних карпатських гір мольфаром і характерником, ще довго нікому не розповідав про те, що вміє не лише кров замовляти, а й багато інших незвичайних діянь. Бо за радянської влади інакше не можна було.
Своїм предком 78-річний дід Ничай вважає характерника Данила Нечая, що був соратником Богдана Хмельницького. Тодішні характерники не тільки зналися на лікуванні, розуміли мову цілющих трав, а й володіли надприродними здібностями. Кажуть, навіть левітацією. Потомки січового Нечая пізніше оселилися у Карпатах, де ближче не тільки до землі, а й до неба. Свій дар передавали у спадок, отож так він і дійшов до нашого часу, проявившись незвичайними уміннями діда Михайла. Чаклунські знання він перейняв від своєї бабці Анни. Місцеві навіть подейкують, що дивний дід, який займається магічним ремеслом ось уже понад чотири десятиліття, вміє ще й погодою управляти. Бо коли восени 1989 року (цей випадок тут залюбки переповідають приїжджим), саме напередодні фестивалю «Червона рута», небо раптом затяглося темними хмарами, обіцяючи дощ «всерйоз і надовго», комусь спало на думку звернутися по допомогу до діда Ничая, аби забезпечив сонячні дні для свята. І карпатський чаклун впорався з надзавданням: упродовж семи днів, доки він перебував у місті, де особливо шанують Володимира Івасюка, світило сонце, а коли дід поїхав додому, небо немов прорвалося, заливаючи Гуцульщину потоками води.
…Мені вдалося поспілкуватися з цим чоловіком-легендою літньої пори, коли цілющі трави саме набирали силу. Поки чекала діда Ничая (той розмовляв із жінкою середніх літ, яка прийшла до нього, сподіваючись на одужання хворої дитини та на те, що зможе зарадити в родинних бідах: чоловік, мовляв, заглядає у чарку та ще й руку може підняти), милувалася гірським краєвидом, що відкривався з дідового подвір'я. Невеличке чепурне подвір'ячко розташувалося у затишній долині. Поряд – шмат городу, де саме цвіла картопля. Викладений каменем льох, впорядковані стіжки сіна. Відразу за городом шумить гірська річечка. Всю Ничаєву садибу і декілька сусідніх дворів зусібіч оточують гори, що густо поросли віковічними ялинами. Здавалось, їхні верхівки зачіпають хмари, а ті немов тікають від сонячних променів, що розливають на всі боки скупе карпатське тепло. Хата у діда Ничая невеличка і, як і в більшості гуцулів, дерев'яна. «Камінь і бляха не вписуються у тутешні пейзажі», – скаже пізніше хтось із місцевих жителів. Саме дворище щедро поросло травами, – тут і конюшина, і шпориш, і деревій, і квітучі ромашки, дзвоники, інші рослини, й навіть приворотна трава, що зустрічається лише тут, у Карпатах…
– Чому вас називають мольфаром і що означає це дивне слово? – цікавлюся у Михайла Михайловича, коли він нарешті звільняється.
– Мольфар, – стиха мовить господар, – походить від слова «мольфа», тобто заворожений предмет. Загальновідомо, що дівчата інколи підсипають під поріг своїм обранцям заговорену сіль або кладуть інші предмети. Мольфа може мати різний характер: її роблять як на добро, так і на зло. Щоб вона почала діяти, через неї треба переступити, тому її й підкидають там, де людина, на котру треба вплинути, найчастіше ходить.
Я володію магією наших пращурів, – ці люди, використовуючи свою духовну силу, без будь-яких технічних пристроїв навіть могли літати. І хоча сам до левітації не годен, багато древніх знань використовую у своїй практиці, допомагаючи людям. Але пережити довелося стільки, що на декілька життів би стало.
…Три важкі бар'єри було у житті М.Ничая: голод, холод і сильна недуга. Під час останньої війни, аби не вмерти з голоду, харчувався дикими травами й водою з чистих карпатських джерел. У той важкий час довелося 12-річному Михайлові ночувати серед зими, на 25-градусному морозі, прямісінько в лісі. Найбільше боявся не лютого холоду, – вовків, які могли з'їсти хлопця уві сні. Потім була «слабість велика» – тиф. Місяць метався між життям і смертю, тож стверджує, що врятував його тільки Бог. Тоді ж пережив і ще один життєвий іспит – клінічну смерть.
– Здавна характерників вважали чи не земними богами, – веде далі старий чаклун (як не схожий він на сформований у свідомості мас образ гуцульського знахаря з відьмакуватими очима і хитрим поглядом!), – вони, володіючи надприродними здібностями, могли знімати прикрощі людські. Втручатися у начертане долею гріх перед Богом. Та хіба не гріх не допомогти стражденній душі, якщо ти можеш це зробити? Навіщо тоді дар такий від Бога?
– Мені вас представили саме як місцевого чаклуна, – в чому проявляються ваші чаклунські здібності?
– Насамперед я лікую людей, позбавляючи їх не тільки від хвороб тілесних, а й від душевних недуг, бо будь-яка хворість зароджується на духовному рівні, й тільки з часом провокує захворювання організму.
Як маг, чарівник, мольфар можу причарувати жінку до чоловіка і чоловіка до жінки, посприяти з роботою чи посадою, – це вже кому що треба. Можу дарувати щастя, що закрите через дії земних заздрісників. Жінці здатен дати таку чарівність, яка змусить багатьох чоловіків освідчуватись їй у коханні. Задля цього спершу треба очистити карму від усілякого зла й нашарувань, що відкладалися впродовж багатьох років: і поглядами, і думками, й злими посилами, зло може бути й підсипаним, і підлитим.
– Ще й досі більшість людей не надто вірить у те, що ми живемо не один раз, а розмови про кармічні перевтілення вони вважають пустими…
– Усі колись пересвідчаться, що приходять на Землю багато разів, – кому скільки на роду написано. А для мене така інформація абсолютно звичайна і буденна: я – коли захочу – можу бачити й минулі втілення людей. І хоча християнська релігія забороняє подібні знання, у східних народів вони накопичувалися тисячоліттями. Душа людська перевтілюється до 12-ти разів. Причому в наступному житті можна стати не лише людиною чи там звіриною якою, а й павуком чи мухою: залежно від тих гріхів, які хто вчинив, але не встиг спокутувати.
– Ну, перспектива в наступному житті народитися скорпіоном чи, як у пісні Висоцького, баобабом не надто приваблива… Деякі перекази стверджують, що інколи з'являються люди, які можуть перекидатися на звірів…
– Наша природа багатолика, і такі люди справді є. Це – вурдалаки, оборотні, або упирі. По-сучасному їх ще називають вампірами. Упирі залишаються живими, навіть коли вмирають. Це видовисько трохи нагадує кадри з фільму жахів, адже половина організму, по вертикалі, залишається жити (навіть кров з неї тече!), а друга половина – труп, який розкладається. Щоб він помер повністю і був позбавлений цих нелюдських мук, треба пробити упиреві груди загостреним осиковим кілком.
Ці істоти родяться, коли в природі йдуть біоритми чорної карми. У Карпатах вони теж інколи ще з'являються на світ Божий. Зрідка приходять до мене, теж допомоги просять, бо мають такий урон, що без крові не годні жити. Люди вороже ставляться до таких, та Бог їм суддя: вони просто у таку хвилю народилися.
– Чи приходили до вас люди, перелякані якоюсь нечистою силою?
– Звичайно, були. І дітей ведуть переляканих, і дорослих: ті після зустрічі з духами приходять з постстресовим синдромом. Навіть були жінки, що зі злими духами мали статеві стосунки, причому після того «сексу» у них тривалий час не припинялася кровотеча. По-науковому такі духи називаються інкубами, а в народі – лярвами. Річ у тому, що природа не терпить порожнечі: якщо жінка залишається без чоловіка вдовою і дуже за ним побивається, то в образі того небіжчика опівночі до неї приходить злий дух, аби «розрадити», і «любиться» аж до третьої ранку. А коли заспівають перші півні, інкуб зникає, як сон. І так може мордувати жінку впродовж року, якщо вона і далі сохнутиме за померлим чоловіком, беручи з неї енергетичну силу. Жінка ж марнітиме незрозуміло від чого, і ніякі лікарі не встановлять правильної причини…
– Але ж трапляються і люди, що живуть за рахунок чужої енергії: як можна захиститися від подібних енергетичних вампірів?
– Такі люди мають дар знайомитися з усіма підряд, від них дуже важко відкараскатися. Вони так чинять, аби пробити у жертви ауру голови, а вже потім навіть на віддалі смокчуть собі енергію і тим живляться. Захиститися від енергетичних вампірів (а їх серед нас таки чимало!) можна молитвою або магічним оберегом (я такі теж готую). Якщо людина носитиме цей оберіг на шиї на шовковій нитці, жоден енергетичний вампір не зможе заподіяти їй шкоду. Він захистить від усякого лихого ока, від прокляття, від тих чарів, які людині підливають чи підсипають. Та тільки, маючи магічний оберіг, треба пам'ятати, що його не можна мочити у воду, бо тоді він утратить свої магічні захисні властивості.

…Час на обійсті карпатського мольфара – дуже інтелігентного й чемного чоловіка – збігав надзвичайно швидко. Людина, яка все своє життя займається самоосвітою, високо цінує українського філософа Григорія Сковороду, не може бути нецікавою. Несподівано, коли розмова вже завершувалася, чаклун віртуозно… заграв на древньому гуцульському інструменті – дримбі. Свою дримбу дід Ничай змайстрував власноруч, аби, поринувши у чарівний світ давніх карпатських мотивів, лікувати власну душу…

Валерія КАЛИНОВСЬКА
Київ – Верхній Ясенів – Київ