Олександр Судаков: подих землі, як подих вічності

21 July, Розділ Weekend, переглядів 5 194

У виставкових залах Національної Спілки художників на Львівській площі нова персональна ретроспективна виставка заслуженого художника України Олександра Судакова продовжує захоплену сповідь митця, його освідчення в синівській любові до рідної своєї землі, а найбільше – до мальовничої Старобєльщини, де народився художник.

До цієї виставки випущено в Харкові новий альбом - репродукції картин і спогади художника, пов’язані зі Слобожанщиною, про щасливі зустрічі і вірну дружбу. В невеликій передмові до цього видання доктор філософії Шинкар Супіханов назвав Олександра Судакова художником-однодумом.

Щоб поєднати в своєму серці високість небес і одухотворену твердь земну, треба досягти внутрішньої тиші і спокою. В метушні не почуєш ані голосу птаха, ані перемови квітучих трав із хмарами, що віддзеркалюються в річці. Живописець Олександр Судаков досяг цієї внутрішньої тиші, і природа рідної землі відкривається йому віддано і просто.

Митець обрав дорогу заглиблення і перетворив її на Золотий Шлях – єдиний, який веде до істини – ясної представниці Вічності. Для творчості Олександра Судакова філософські терміни і поняття видаються найбільш точними і зрозумілими, адже попри всю досконалість реалістичного живопису художника, йдеться в його картинах про значно більше, ніж замилування красотами природи.

Навіть невеликі за розміром етюди Олександра Леонідовича несуть глибоке смислове навантаження, яке змушує відкриватися глядацькі серця у безмір, а не тільки в красу навколишньої природи. І людина починає, мов з чистої сторінки життя, відчувати свою відповідальність за цей Богом створений світ і його мешканців.

Краєвиди, написані на полотні або дошці, можуть відкривати широчезну панораму, дивовижний рельєфний обшир, де напливають, як зморшки в усмішці, пагорби один на одний, де відкриваються білі надра в обривах, а строката зелень наче пестить зір спокійною гамою. Дороги в таких картинах білі, як шлях додому, а річка глибока і врівноважена, як артерія, яка несе життя, напуваючи вологою рослини, повітря і землю. Айдар – старовинна неслов’янська назва на картинах Олександра Судакова відкривається зрозумілим нам коренем – бо таки справді дар Господинь уся ця краса на берегах і в обіймах звивини русла.

Олександр Судаков бережну присутність людини не приховує в подібних до епосу просторих тих краєвидах – пасуться стада в підніжжі крейдяних гір чи в просторі лугу. І майже кінематографічне наближення уваги митця до кози чи теляти на пасовиську здатне затримати увагу глядача так надовго, що мимоволі думаєш про спільну душу Всесвіту, яка складається із добрих душ істот – творінь Всевишнього.

Оця лабораторія природи, яка сонячне світло обертає на буяння трав, а тоді, воно білими цівками стікає в дійницю. І здається іноді, що коза, яка уважно дивиться на глядача з картини Олександра Судакова, усвідомлює своє існування як місію з- догодити людині в її тимчасовому перебуванні на Землі.

Творчість Олександра Судакова-живописця (не будемо торкатися зараз його непересічного літературного хисту) протягом кількох десятиліть справді допомагає людині відчути себе Людиною, бо сама вічність дихає в його краєвидах тілом планети.

Оця спокійна кольорова гама природних барв поступається місцем експресії, коли в надвечір’ї з’являються яскраві й контрасні фіолетові тони поряд з майже ядучо жовтим, і ніби відкривається завіса тисячоліть, і вже в якусь Кіммерійську епоху потрапляє наш погляд. А все ж це - та сама наша земля, яку ми можемо побачити і поторгати нині, вдихнути її пройняту спекою довірливу материнську ніжність, подивуватися багатству різнотрав’я, що наче визирає до нас через межу картинної рами.

Або ж дивовижні зими, які давалися колись старим майстрам, нині, завдяки розробленій на основі старовинних рецептів власній техніці Олександра Судакова, можуть сміливо перейти у наступні як мінімум пів тисячоліття... Бо з року в рік нові сніги випадають на нашу землю, а все ж та сама вода кристалізується, не зважаючи на глобальне потепління, щоб уривши землю надати їй нову родючість.

А секрет оцієї дивини – надійної міцності зображення – митець не приховує.

Нова історія змусила художника до винахідництва.

Коли розпався СРСР, єдина фабрика, яка випускала улюблену О.Судаковим казеїно-олійну темперу, опинилася за межами України. Саморобних фарб вистачило художникові ненадовго. Він знову повернувся в живопис олією, аж поки доля – на новому, діловому рівні - не звела його з академіком Борисом Вікторовичем Гриньовим. Розроблені українськими вченими фарби знайшли благодатний „полігон” на палітрі Олександра Судакова, а старовинна дружба набула нового забарвлення.

Коли художник менше обтяжений побутовими проблемами, не сушить себе думкою, де знайти матеріал для втілення своїх ідей, натхнення підносить його у ту високість, яка відкривається над хрестами монастиря понад крейдяними горами. Олександр Судаков, як колись робили іконописці, кілька разів грунтує дошку (або ДСП), і вже по цьому левкасу пише новими міцними фарбами.

Він не лінується зняти навічно застиглий рельєф поверхні картини, потім знову писати поверх, уточнюючи свій задум. І так багато разів, поки довершений краєвид не поєднає в собі оту подовжену і відкриту в реальному для нас часі вічність, де монастирський дзвін, здається, лунає не тільки в його краєвидах, а й у просторі перед картиною.

На відкритті нової персональної виставки в Спілці художників на Львівській площі Борис Супіханов – один з прихильників творчості Олександра Судакова і його друг дитинства - наголосив на цілковитій чесності художника, притаманній йому від народження, яка, нарівні з талантом, допомагає досягти такої проникливої глибини і високості в картинах. Мистецтвознавець Ольга Денисенко, яка багато років досліджує творчість О.Судакова, не приховувала свого захоплення новими творами живописця.

І думалося, що ця виставка – свято для всіх нас, хто не має можливості бачити його шедеври в музеях різних міст і країн. А українські колекціонери, на щастя, радо експонують картини митця в усіх його експозиціях.