СТРАСНИЙ ТИЖДЕНЬ

30 March, Розділ Weekend, переглядів 7 210

Восьмого квітня все православне християнство відзначатиме Великдень – свято Світлого Христового воскресіння. Перший Великдень, або Пасху, святкували стародавні юдеї за 1500 років до Різдва Христового.
Старозавітне свято знаменувало позбавлення єврейського народу від єгипетського рабства, а слово «пасха» давньоєврейською означає «результат», «позбавлення». Християнський Великдень був встановлений апостолами невдовзі після смерті та воскресіння Ісуса Христа і наповнився новим сенсом. Це – торжество перемоги над смертю. Спочатку Великдень присвячувався спогадові про смерть Спасителя. І лише у V ст. церква розробила правила і терміни святкування Великодня, упорядкувала обряди та канони й остаточно затвердила їх на своїх Вселенських соборах на всі часи. Було встановлено, що християнський Великдень святкується окремо від юдейського в першу неділю після повні, яка наступає за березневим рівноденням. Тому Великдень – свято перехідне, обчислюване на кожен рік.
Свято це стало найурочистішим. Весь тиждень напередодні називається білим, чистим, або страсним. Після Таємної Вечері Христос з учнями йде в сад Гетсиманський і, залишивши їх, молиться. Тут він був схоплений стражниками. Згодом, засуджений судом, прийняв мученицьку смерть. Про це свідчать останні дні страсного тижня: четвер – духовне очищення, ухвалення таїнства; страсна п'ятниця – страждання Ісуса на хресті; поховання Його Тіла; Субота – день скорботи і очікування Воскресіння; і, нарешті, – Світле Воскресіння Христове.
Четвер на страсному тижні зосередив навколо себе величезне число обрядів, прикмет, дій, уявлень. Четвер називають також чистим, світлим, великим, або живним.
Безліч обрядів Великого четверга було пов'язано з бажанням очистити землю від морозу, зими; будинок, город, двір – від бруду, що накопичився за зиму, від нечисті, що зачаїлася по кутках; слід було попередити хвороби та інші напасті. Цього дня якнайретельніше вимивають і прикрашають хату: розстилають чисті, святкові доріжки, розвішують красиві рушники і завіски.
У четвер, незважаючи на погоду, люди ходили на річку і занурювалися у воду, навіть якщо лід ще не зійшов. Обов'язковим було і купання в лазні. Милися до схід сонця, кажучи, що і ворон перед цим днем купає дітей своїх.
Уранці в п'ятницю Ісус був засуджений язичницькими властями. Понтій Пілат міг звільнити Ісуса, але з побоювань за свою кар'єру погодився стратити невинного. Всім цього дня не завадить замислитися про головне: чи не буваємо ми схожі на тих, хто засудив Христа до розп'яття? Чи не шукаємо усюди ворогів, чи не жадаємо засудити «неблагонадійних»? Чи не діємо проти совісті і милосердя, прагнучи успішної кар'єри або інших благ?
Цього дня уважно стежать за прикметами: якщо на страсну п'ятницю похмуро, то хліб буде з бур'яном. Якщо проти страсної п'ятниці зоряно, пшениця буде зерниста.
Колись господині в селах робили цього дня дві роботи – саджали капусту і пекли паски. Випікали їх з білого пшеничного борошна і тільки раз на рік – на Великдень. Поки паска не посвячена, їсти її не можна. Навіть господиня, коли витягне з печі паски, не може розламати жодної з них, щоб покуштувати – це було б грубим порушенням традицій.
У страсну суботу фарбують яйця – головний пасхальний символ Воскресіння, оскільки з яйця народжується нова істота. Не забувають у нас в Україні і про писанки, звичай розмальовувати які походить ще з дохристиянських часів.
Ніч перед Великоднем багата на різні прикмети: люди вірили, що цієї ночі найкраще шукати скарби – на тих місцях, де їх зарито, можна побачити мерехтіння вогню від свічки. Той, хто в ніч проти Великодня лишався вдома, лягав спати, не розстеляючи постелі – аби нечиста сила туди не потрапила.
З давніх-давен існує в Україні повір'я, що на Великдень, під час сходу, сонце грає: бо все радується – і на землі, й на небі.
А починається Великдень, як і кожне церковне свято, із дзвонів. Та тільки будуть вони більш урочистими, хвилюючими і віртуозними, ніж у інші дні. Ось як описав ці почуття французький письменник XIX ст. Шатобріан: «Яке серце не тремтіло при звуках дзвонів його батьківщини – тих дзвонів, що радісно лунали над його колискою, вістили про його появу на світ, про радість його батька і матері; чудові мрії, якими нас заколисує благовіст рідного дзвона, вміщає все найдорожче для нас – релігію, родину, батьківщину, колиску, минуле і прийдешнє».

Олена ЛОБЕНКО