- На вулиці скрипка грає...
- Забриніли «Струни вічності»
- Ювілейні святкування у Стритівці
- Дзвени, моя бандуро!
- ПРОФЕСІЯ – БАНДУРИСТ
Сила струни й голосу
Як неможливо уявити собі Україну без пісні, так і пісня народна невіддільна від срібного голосу бандури. Існує версія походження цього інструменту, відомого з 15 століття.
Одна з них така. Спочатку була кобза – струнний інструмент, популярний ще за часів Київської Русі. Дехто виводить його від половців, а дехто вважає, що кобзу подарували світові царські скіфи. Потім з Іспанії через Італію і Польщу до нас примандрувала пандора (пантора) – інструмент, схожий на лютню. Згодом невідомий український геній об'єднав їх, і з'явилася бандура.
...Уже майже добу шаленіла кривава січа. Зійшлися козаки з турками, билися затято. Та не могли ніяк здолати ворога. І тоді гетьман наказав, шоб уперед вийшла кобзарська сотня. Як вшкварили кобзарі – під кулями та стрілами – запальної, та з гиком і свистом, де й узялися сили у смертельно втомлених козаків. Так вдарили, що «турки – паниченьки» тільки п'ятами накивали.
Звісно, перекази про цілі кобзарські сотні – то легенди, але те, що окремі кобзарі офіційно входили до складу Запорізького війська – доведений факт. За часів Хмельницького на Січі, крім загальноосвітніх, існувало й кілька мистецьких шкіл, зокрема й кобзарська, які готували професійних музик для гетьманського, полкових та курінних оркестрів.
Павло Тичина писав: «Історія кобзарства на Україні, як і всяка історія, не являє собою чогось рівного, гладенького. Історія кобзарства переживала різні етапи свого розвитку: наростання, розквіт і занепад. А відповідно до цього весь час мінявся образ самого кобзаря – від активного, бойового до підтоптаного нуждою, злиднями побитого і навпаки».
Українське кобзарство – явище справді унікальне і глибоко національне. Гнат Ходкевич вважав, що генеалогічне дерево наших кобзарів дуже високе. Прямий їхній попередник – віщий Боян... Микола Гоголь називав кобзарів охоронцями бойової слави нашої батьківщини, поетами і літописцями.
Саме таким уособленням воїна-бандуриста, відчайдуха-звитяжця став козак Мамай. Не брали його ні куля, ні шабля, ні сама смерть. А разом зі своєю зброєю завжди мав при собі бандуру.
До речі, Богдан Хмельницький поновив давньоруський звичай: під час походу кобзар мав їхати за першою особою у війську, тобто за гетьманом. Зберігся гетьманський універсал від 26 вересня 1652 року, яким Хмельницький взяв народних музик під захист молодої козацької держави, наказував полковникам, щоб ставилися до кобзарів справедливо.
Існує припущення, що Богдан Хмельницький і сам умів грати на бандурі. А що гетьман Іван Мазепа і грав, і складав вірші, то це – історичний факт. А торбан (від звичайної бандури відрізняється лише додатковими струнами – вторами) нашого Великого Кобзаря Тараса Шевченка зберігається у Роменському краєзнавчому музеї.
Однак відгомоніли бойовиська, а кобзарська дума продовжувала звучати на Вкраїні.
У 17-18 століттях створюються співочі братства – на кшталт міських ремісничих цехів. Вони мали статут, касу, прапор і навіть свою особливу «секретну» мову. Крім неї існували й умовні музичні сигнали, які розуміли тільки посвячені. Ці братства суворо регламентували діяльність кобзарів і лірників. Щоб мати право виконувати пісні і грати на бандурі (чи лірі), новачок мав пройти повний курс навчання.
Імен багатьох і багатьох кобзарів історія, на жаль, не зберегла. Трохи більше ми знаємо про народних співців 19-20 століть. Зокрема, про «Гомера в українській свиті», «прямого спадкоємця Бояна», «рапсода» Остапа Вересая. Сам Тарас Григорович подарував йому «Кобзаря» із надписом: «Брату Остапу від Т. Г. Шевченка». «Не вмирає душа наша, не вмирає воля», – сказав поет. А душа України – то бандура, і зберігати її сучасним виконавцям.
Олена Лобенко
