Аграрний тиждень. Україна
» » Свята жіночність - материнство
» » Свята жіночність - материнство

    Свята жіночність - материнство


             Марина Соченко – викладач кафедри живопису Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури – довго й пестливо виписує кожен фрагмент, кожну деталь, що ними рясніють її картини. Вона естетськи захоплюється лаконічними творами класичного японського мистецтва, однак у власній творчості незмінно оспівує етнічні глибини рідного народу.

     

    Опоетизований світ українського села, оповита легендами природа Полісся, втілена в старовинних орнаментах і народних розписах, цнотливі стосунки української родини, де діти віддавна звертаються до мами на «ви», народні вишивки-обереги в одязі й на рушниках в її картинах - усе спонукає до внутрішньої тиші й радості мирного життя. Свої дипломні роботи (інститутську й аспірантську) назвала художниця “Весільний коровай” і “Світе ясний, світе тихий”. В них спершу поєднано майже зухвалу юність із терплячою, мудрою любов’ю старших жінок, які, приймаючи неминучі сучасні віяння, передають молоді найдорожчі традиції й життєвий досвід. Отже, весільний коровай для закоханих замішаний на справжній, всеосяжній Любові. Берегині роду напучують у самостійне родинне життя і оберігають молодших від притаманних юності помилок. Тож не переривається вервечка поколінь. А в пізнішому триптиху кожну постать можна сприймати як образне втілення самої України, адже величезне полотно ніби звучить, як співоча душа всього народу. Ці віхові твори стали прелюдією подальшої творчості художниці.

    Її осяяло щасливе світло материнства і вплинуло на художню манеру Марини Соченко. Жоден живописець-чоловік не зміг би написати дитину в такому ракурсі, який бачить мама, годуючи груддю немовля. Чоловік-мужчина не зумів би так пестливо-закохано виписувати деталі тіснуватої міської домівки, де скупчені різні предмети – книжки, іграшки, меблі, що наче посунулись, вивільняючи місце різдвяній ялинці. Втім, живим істотам є задосить місця поміж усього. Домашні тваринки ніби є членами дружної родини: вони тихо вартують, поки школярик готує домашнє завдання. А малий безштанько, який визирає крізь вікно у міську холодну зиму (вдома тепло), ось уже трошки підріс і грається біля брата, аж ніяк не заважаючи йому в серйозному шкільному навчанні...

    Та непідробна атмосфера лагідної родини, відтворена в цілісній серії картин, вабить глядача, ніби кожен з нас може підійти й погрітися в теплі того домашнього вогнища, яке вряди-годи зустрінеш у реальному житті, а ще рідше – на телеекрані. Не треба величезних маєтків з прислугою і ревнивих пристрастей, як у кіно: справжнє тихе щастя відкривається на полотнах Марини Соченко і міняє погляди на побут: у найбільшій тісняві “хрущоб” є місце справжньому раю за умов безмежної любові.

    Мама-художниця шанує своїх синів як особистості, вона плекає їхні дитячі уподобання і таким чином формує моральні якості, які віддавна шанувалися в древньому нашому народі. Хлопчики – справді рідні брати, яким не вадить різниця у віці. Тому їхні домашні котик і киця, всупереч тваринним інстинктам, не полюють, а сусідять із хом’яком (картина “Друзі”), бо в хлопчаків-господарів задосить дружньої любові для них усіх - членів спільної родини.

    Оці високі чесноти, котрі виховуються змалечку, крізь картини Марини Соченко унеможливлюють ті потворні страхіття, що їх описала Марія Матіос у романі “Майже рідні брати”. Творчість художниці долає насаджувану звідусіль зневіру і жорстокість. Саме тому вона щільно заповнює простір полотна багатьма деталями, щоб нагадати глядачеві: ось є скільки приводів і причин для щоденної людської радості. Святі отці православ’я стверджують, що один добрий вчинок перекреслює шість злих. Тому-то за такої страшної інформаційної навали агресія не владна перемогти і знищити людину в людині.

    Певне, в цьому й полягає секрет живопису Марини Соченко: замилування лаконічними прозорими зображеннями художниця відсуває у своє особисте життя, а творчість свою насичує активно простими людськими радощами, доступними кожному з нас. Оце подвижництво материнства, примножене в художній творчості, є громадянською позицією жінки-митця, яка не претендує на чужі стільники, а відкриває свої власні меди-нектари на духовну поживу іншим.

    Справжня українка, Марина Соченко пише природу рідної землі і неодмінно знаходить в ній місце людині. Соняшники чи вишневий квіт вона композиційно найближає до глядача, а вдалині, у глибині краєвиду - маленькі постаті людей, котрі дбайливо обробляють землю чи вже збирають урожай залежно від пори року. В піні рясних вишневих пелюсток, здається, літають бджоли, обіцяючи щедре на вишні літо, і ніби чути, як бринить тихенько басовою струною той бджолиний лет, не перетинаючись із мохнатими оксамитними джмілями. Сонячні теплі полудні й неодмінні приморозки в пору цвітіння, коли від черемхових пахощів чамріє вечір, - усе це в живопису Марини Соченко зберігає наближену вічність, над якою не владні ні політичні партії, ні вибори-перевибори, ні здирництво чи жалюгідна метушня – хто в кого більше вкраде…

    Цінності, які підносять людське в людині і нагадують, що створено кожного з нас за подобою Божою, а відтак сонце сходить і заходить, розквітає чи засинає природа, народжуються нові покоління, здатні увібрати від нас найкраще в свої душі, - усе це рясніє в картинах живописця Марини Соченко, бо вона той сіяч, котрий милується лаконічним, а пише українську щедрість.

     

     

    Ганна КОЗАЧЕНКО,

    член правління Українського фонду культури

     


     





    Схожі новини
  • Олександр Кара – живописець від Бога
  • “Космічні атмосфери” Лучано Кінезе
  • ЛЮДМИЛА СЕМИКІНА: “ЗАСВІТІТЬ ЧАС СВОЄЮ ГІДНІСТЮ!”
  • ЧАРІВНА КВІТНИКАРКА – І НЕ ТІЛЬКИ…
  • ЩАСЛИВЕ ПРЕОБРАЖЕННЯ АЛЛИ ПРЕОБРАЖЕНСЬКОЇ

  • Додати комментар
    reload, if the code cannot be seen

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.

Свята жіночність - материнство


         Марина Соченко – викладач кафедри живопису Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури – довго й пестливо виписує кожен фрагмент, кожну деталь, що ними рясніють її картини. Вона естетськи захоплюється лаконічними творами класичного японського мистецтва, однак у власній творчості незмінно оспівує етнічні глибини рідного народу.

 

Опоетизований світ українського села, оповита легендами природа Полісся, втілена в старовинних орнаментах і народних розписах, цнотливі стосунки української родини, де діти віддавна звертаються до мами на «ви», народні вишивки-обереги в одязі й на рушниках в її картинах - усе спонукає до внутрішньої тиші й радості мирного життя. Свої дипломні роботи (інститутську й аспірантську) назвала художниця “Весільний коровай” і “Світе ясний, світе тихий”. В них спершу поєднано майже зухвалу юність із терплячою, мудрою любов’ю старших жінок, які, приймаючи неминучі сучасні віяння, передають молоді найдорожчі традиції й життєвий досвід. Отже, весільний коровай для закоханих замішаний на справжній, всеосяжній Любові. Берегині роду напучують у самостійне родинне життя і оберігають молодших від притаманних юності помилок. Тож не переривається вервечка поколінь. А в пізнішому триптиху кожну постать можна сприймати як образне втілення самої України, адже величезне полотно ніби звучить, як співоча душа всього народу. Ці віхові твори стали прелюдією подальшої творчості художниці.

Її осяяло щасливе світло материнства і вплинуло на художню манеру Марини Соченко. Жоден живописець-чоловік не зміг би написати дитину в такому ракурсі, який бачить мама, годуючи груддю немовля. Чоловік-мужчина не зумів би так пестливо-закохано виписувати деталі тіснуватої міської домівки, де скупчені різні предмети – книжки, іграшки, меблі, що наче посунулись, вивільняючи місце різдвяній ялинці. Втім, живим істотам є задосить місця поміж усього. Домашні тваринки ніби є членами дружної родини: вони тихо вартують, поки школярик готує домашнє завдання. А малий безштанько, який визирає крізь вікно у міську холодну зиму (вдома тепло), ось уже трошки підріс і грається біля брата, аж ніяк не заважаючи йому в серйозному шкільному навчанні...

Та непідробна атмосфера лагідної родини, відтворена в цілісній серії картин, вабить глядача, ніби кожен з нас може підійти й погрітися в теплі того домашнього вогнища, яке вряди-годи зустрінеш у реальному житті, а ще рідше – на телеекрані. Не треба величезних маєтків з прислугою і ревнивих пристрастей, як у кіно: справжнє тихе щастя відкривається на полотнах Марини Соченко і міняє погляди на побут: у найбільшій тісняві “хрущоб” є місце справжньому раю за умов безмежної любові.

Мама-художниця шанує своїх синів як особистості, вона плекає їхні дитячі уподобання і таким чином формує моральні якості, які віддавна шанувалися в древньому нашому народі. Хлопчики – справді рідні брати, яким не вадить різниця у віці. Тому їхні домашні котик і киця, всупереч тваринним інстинктам, не полюють, а сусідять із хом’яком (картина “Друзі”), бо в хлопчаків-господарів задосить дружньої любові для них усіх - членів спільної родини.

Оці високі чесноти, котрі виховуються змалечку, крізь картини Марини Соченко унеможливлюють ті потворні страхіття, що їх описала Марія Матіос у романі “Майже рідні брати”. Творчість художниці долає насаджувану звідусіль зневіру і жорстокість. Саме тому вона щільно заповнює простір полотна багатьма деталями, щоб нагадати глядачеві: ось є скільки приводів і причин для щоденної людської радості. Святі отці православ’я стверджують, що один добрий вчинок перекреслює шість злих. Тому-то за такої страшної інформаційної навали агресія не владна перемогти і знищити людину в людині.

Певне, в цьому й полягає секрет живопису Марини Соченко: замилування лаконічними прозорими зображеннями художниця відсуває у своє особисте життя, а творчість свою насичує активно простими людськими радощами, доступними кожному з нас. Оце подвижництво материнства, примножене в художній творчості, є громадянською позицією жінки-митця, яка не претендує на чужі стільники, а відкриває свої власні меди-нектари на духовну поживу іншим.

Справжня українка, Марина Соченко пише природу рідної землі і неодмінно знаходить в ній місце людині. Соняшники чи вишневий квіт вона композиційно найближає до глядача, а вдалині, у глибині краєвиду - маленькі постаті людей, котрі дбайливо обробляють землю чи вже збирають урожай залежно від пори року. В піні рясних вишневих пелюсток, здається, літають бджоли, обіцяючи щедре на вишні літо, і ніби чути, як бринить тихенько басовою струною той бджолиний лет, не перетинаючись із мохнатими оксамитними джмілями. Сонячні теплі полудні й неодмінні приморозки в пору цвітіння, коли від черемхових пахощів чамріє вечір, - усе це в живопису Марини Соченко зберігає наближену вічність, над якою не владні ні політичні партії, ні вибори-перевибори, ні здирництво чи жалюгідна метушня – хто в кого більше вкраде…

Цінності, які підносять людське в людині і нагадують, що створено кожного з нас за подобою Божою, а відтак сонце сходить і заходить, розквітає чи засинає природа, народжуються нові покоління, здатні увібрати від нас найкраще в свої душі, - усе це рясніє в картинах живописця Марини Соченко, бо вона той сіяч, котрий милується лаконічним, а пише українську щедрість.

 

 

Ганна КОЗАЧЕНКО,

член правління Українського фонду культури

 


 





Схожі новини
  • Олександр Кара – живописець від Бога
  • “Космічні атмосфери” Лучано Кінезе
  • ЛЮДМИЛА СЕМИКІНА: “ЗАСВІТІТЬ ЧАС СВОЄЮ ГІДНІСТЮ!”
  • ЧАРІВНА КВІТНИКАРКА – І НЕ ТІЛЬКИ…
  • ЩАСЛИВЕ ПРЕОБРАЖЕННЯ АЛЛИ ПРЕОБРАЖЕНСЬКОЇ

  • Додати комментар
    reload, if the code cannot be seen

    Забороняється використовувати не нормативну лексику, принижувати інших користувачів, розміщувати посилання на сторонні сайти, та додавати рекламу в коментарях.