- З народної педагогіки
- СВЯТА ПОКРОВА
- ЗЕЛЕНІ СВЯТА
- ХЛІБ НАШ НАСУЩНИЙ
- ДНЕСЬ ВЕСНА КРАСУЄТЬСЯ...
Жовтень – весільник
Адже саме цієї осінньої пори, починаючи від Покрови, тобто 14 жовтня, з давніх – давен відлунює Україна весільними піснями. В народі так і казали:” Жовтень на весілля багатий”. Тож спробуємо зазирнути у минулі часи і згадати, як грали весілля наші предки.
Відчутно облисіли дерева, нечутно пташиного гомону, дошкульний вітер надокучливо нагадує – прийшла пора витягати зі схованок теплі речі.
Наче й непомітно, але впевнено увійшла у свої права осінь, яку ознаменував один з найшановніших у слов’ян місяць – жовтень. Українська назва цього місяця не потребує пояснень. Існує ще й багато інших – „грязень” – від грузьких доріг, „хмурень” – бо аж надмірно похмурих днів; „зазимник” – перша поява відчутних заморозків.
Але найточнішою можна вважати народну назву жовтня - „весільник”. Тож другого місяця осені чекали з особливим нетерпінням. Насамперед це стосувалося тих, хто засватався у вересні. Для сучасних людей мабуть дивною здається така сувора регламентація – свататися можна після Семена Стовпника, тобто 14 вересня, а ось справляти весілля – тільки після Покрови.
Напередодні Покрови дівчата, які збиралися заміж просили: «Покровонько, покрий мені головоньку, хоч онучею, хай дівкою не мучаюся”, або ж «Покровонько, покрий мою головоньку як не хусткою, так онучею, бо дівкою вже наскучило, хоч ганчіркою, аби була жінкою”.
Люди спочатку одружували найстаршу дитину в сім’ї, а за нею, почергово, інших. У народі ніколи не схвалювали гонитву за багатством при одруженні: «Теши, сину, яворину, роби з неї клина. Сватай, сину, сиротину - буде господиня”.
Майже по всій Україні весілля починалося сватанням. Від нареченої до нареченого йшли старости. Для цієї ролі вибивали розумних і поважних, але балакучих людей. В хаті нареченої вони починали традиційну розмову про полювання, про куницю, про товар, купців, і, нарешті, просили видати дочку заміж за хлопця. Якщо батьки і дівчина давали згоду – обмінювалися хлібом, запивали могорич. Дівчина перев’язувала старостів рушниками, а нареченого – хусткою.
А в разі відмови дівчина виносила гарбуза; у гуцулів і на Галичині – макогона; на Поліссі відмова – подати сватам чарку.
Після вдалого сватання наречена із старшою дружкою і наречений із старшим дружком ходили по селу й запрошували на весілля.
Старовинне українське весілля – це багатоденне музично – драматичне дійство, події якого розписані по днях тижня. Весілля можна порівняти з грандіозною виставою – з піснями, музиками, танцями, діалогами; складною атрибутикою – це одяг, прикраси, предмети символіки, тощо. І, звичайно, з головними героями – молодим і молодою, їхніми родичами, весільною дружиною (свахи, бояри), гостями і спостерігачами, яких жартома називали „запорожцями”, бо стояли за порогом.
Багато різних видів печива існувало на весільному обряді, але здавна жодна весільна трапеза не обходилася без короваю, який дарували молодим від усього роду. Коровай місили з пшеничного борошна, клали туди сирі яйця, зерно, мед, а також гроші, вартість яких обов’язково визначалася парним числом – 10, 20... Зверху коровай оздоблювали квітами, голубками, баранчиками з прісного тіста. Усе це уособлювало подружню любов, добробут і багатство.
На весілля випікали хліб для сватання, запрошення гостей і обдарування коровайниць; для благословення молодих; для родичів наречених, дружок молодої; для „викупу” молодої; для батьків молодого; для освячення шлюбного ложа... Наприкінці весілля староста чи дружба розрізав коровай і частував ним усю родину. Нижню частину віддавали музикам.
В різних районах України кликали різну кількість коровайниць - але це обов’язково мали бути жінки, які мали згоду у подружньому житті. Під час випікання короваю танцювали з діжею, піднятою на руках. Співали обрядових пісень...
...Приходить час квітчати гільце – весільне дерево, що символізувало прощання з дівуванням і парубкуванням й перехід в інший статус – сімейний. Це деревце, або гілля, або вільце – у різних регіонах йому давали свою назву – мало магічне значення для забезпечення щасливого шлюбу. До нього завжди клали барвінок, васильки і калину. Бо барвінок – щоб стелилася душа молодого до молодої, васильки – це давній оберег в Україні, а калина і квіти – щоб любилися діти...
...Молодий з боярами йдуть до нареченої на дівич – вечір, де дівчата плетуть вінки, співаючи пісень, а потім розплітають косу молодої, готуючи її до заміжжя...
Молоді збираються до вінця. До речі, йдучи до церкви, пісень не співали. Тільки після обряду вінчання, вийшовши на вулицю, дружки та світилки заводили пісню.
Батьки молодих благословляли дітей до вінця. Зустрічали їх, коли ті приходили з церкви, проводжали дочку у дім молодого, з дому молодого до молодої.
...Здається, час до столу – гостям вже не терпиться почастуватися, але брат ще повинен продати свою сестру в родину її майбутнього чоловіка...
...Молодий вже помив тещі ноги, обдарував її чоботами, тестя – шапкою. Нарешті можна забирати молоду і везти до свого двору. Та, виявляється, не так – то й легко потрапити на подвір’я до молодого. За стародавнім звичаєм, молоду треба було провести через вогнище, аби знищити усі недобрі сили, які вона могла принести зі своєї хати.
Свекруха зустрічала невістку через кожух, переводила через поріг, тримаючи не за руку, а за пояс. Робилося це для того, щоб злі сили не ввійшли з новою людиною у іншу хату. І, звичайно, все це супроводжувалося піснями, в яких зверталися до свекрухи, аби стала другою матір’ю молодій жінці.
...Третій день весілля – понеділок. На подвір’ї збирається рід молодої і вирушає до хати молодого. Ідуть вони з дарунками, піснями і музиками.
Головні діючі особи в понеділок – приданки – веселі й дотепні молодиці. Тут і жартівливі пісні, і танці, і ряджені, і ворожіння...
Слід підкреслити, що весільний обряд охоплює складну гаму почуттів – сум, туга, сміх, радість, урочистість – усе це має місце. Адже весілля – не театралізована вистава, а частина самого життя.
Можливо кожному з нас варто замислитись, чи зробили ми щось для того, аби діти і онуки прожили щасливе сімейне життя на цій землі, не цураючись свого роду і не забуваючи прекрасних традицій, що жили і мають жити на нашій землі.
Олена Лобенко
