Підкови і троянди на щастя він виковує... лівою рукою

12 May, Розділ Weekend, переглядів 6 533

Для Петра Івановича будь-що робити лівою рукою – така ж звична справа, як для кожного з нас – правою. Ліва у нього – головна. Тільки пише правою. Адже під час навчання у школі його активно змушували переучуватись, тож мати, коли брав ручку в ліву, тихенько била по руках…

А врешті-решт, річ не в тім, котра рука головніша, - важливо, аби обидві вони трудилися. У цьому плані Мар’янчукові руки справді золоті, бо уміють багато чого…

Він посадив сад, де вирощує і яблука, й виноград, й іншу смакоту різних сортів. Збудував будинок і зробив у ньому й у дворі все необхідне й те, чого немає в інших. А коли виготовив і навісив візерунчасті ковані ворота й понаставляв оригінальних власноруч зроблених квітників, усі перехожі задивлялися.

Та не тільки на його обійсті, а й багато де на чернівецьких вулицях можна побачити ворота, хвіртки, балкони, на яких, звісно, немає його автографів. Один балкон – можна сказати, історичний, на вулиці Кобилянської на відбудованому будинку, що на місці того, який колись завалився. Замовляючи цей балкон, йому дали креслення колишнього, і Петро Іванович відтворив візерунок – цілий місяць вручну вигинав 144 металеві кучерики.

У Михальчанській школі на Сторожинеччині, де навчався, він не особливо переймався шкільними дисциплінами, хоча був здібним. Можливо тому, що доводилося допомагати батькам по господарству – сім’я була велика: крім нього ще четверо дітей. Та дехто з вчителів вважав, що Петро лінується, то якось одна з них спересердя сказала: "Будеш, хлопче, коням хвости крутити"…

Але життя спростувало "прогноз" учительки, у чому вона пересвідчилася сама. І згодом, зустрівши його у залізничному технікумі, де він працював майстром виробничого навчання, рекомендувала своїх синів.

Щоправда, певний час з конями йому таки довелося мати справу. Він підковував їх. Пригадує, як разом з батьком "приміряв" домашній конячці першу власноруч виготовлену підкову, водночас освоюючи секрети основної ковальської операції – як тримати ногу коня, аби він не ударив, як обміряти розмір копита й підігнати під нього своєрідну обувку.

- Як людина відчуває дискомфорт при незручному взутті, так кінь кульгатиме, якщо погано, неграмотно підкований, – розповідає Петро Іванович.

Про це він говорить нині своїм учням у залізничному училищі, не раз пригадуючи жартівливий дитячий віршик:

Коваль кував коня.

Кінь коваля – копитом,

Коваль коня – кулаком…

І хоч у навчальній програмі не передбачено виготовлення підкови (очевидно, через те, що вже навіть у селі в тому немає такої потреби, як колись), хлоп’ята самі просять майстра навчити їх цьому ремеслу. Бо що ж то за коваль, який не вміє викувати підкову. Хай навіть як сувенір – на щастя… Зате за угодою з міським центром зайнятості Мар’янчук разом зі своїм напарником Миколою Петровичем Чорним навчають групи безробітних виготовляти підкови й підковувати коней.

Інтерес до ковальської справи у Петра Мар’янчука пробудив один михальчанський майстер. Під час канікул, коли юнак пішов працювати на трактор (у школі вивчали тракторну справу), він не раз проходив повз кузню, де звабливо палахкотів у горні вогонь й ритмічно вистукував ковальський молот. Якось зайшов і попросив дядька Василя зробити звичайнісіньку скобу для того, аби, прийшовши з поля, біля хати обчищати чоботи від землі чи болота. Коваль постарався й зробив не звичайну, а оригінальну річ, подивуваши не тільки юного Петра, а і його матір. Уже немає мами, немає й батька, а той "пристрій" й досі служить біля батьківської хати.

Згодом Мар’янчук сам багато чого умів. Елементарні речі – скоби для висячих замків, ланки для ланцюгів, усе, що потрібно для сільського господарства. А що вже підків наробився!..

За що би не брався, усе в нього виходило. Так, після армії, закінчивши навчання у залізничному технікумі (спеціальність – “технік-електромеханік холодильного устаткування”), він прийняв запрошення тодішнього директора Богдана Ковальського працювати майстром виробничого навчання з електрозварювання і електромонтажу внутрішніх мереж. Відтак йому запропонували вести й токарну справу. Навчився цього самотужки: потрібно було зробити елементарний стержень для рукомийника, і його попередник запропонував самому спробувати. Отож, біля токарного верстата і побачив його Валентин Січко, який на той час очолював навчальний заклад.

Згодом, після двадцяти років роботи в технікумі, перейшов у залізничне училище, де нині викладає ковальську справу. Якщо бути точним, то спеціальність називається "коваль ручного кування, електрозварник ручного зварювання". Він благословив у доросле життя вже три випуски. На жаль, констатує Петро Іванович, все менше бажаючих навчитися ковальської справи, хоча нині ця професія затребувана й достатньо оплачувана. Модними стали ковані решітки для камінів, ворота й квітники біля особняків, інші оригінальні оздоби з металу.

У сучасних навчальних кузнях він навчає своїх учнів мало не ювелірних операцій зі сталлю різних марок з холодною і гарячою обробкою. Свого часу сам спробував зробити "золоту" троянду в подарунок знайомій. Навіть не одну, цілих три. Жінка була приємно вражена. Бо ж живий букет, хоч і більш привабливий, ароматний, проте, на жаль, недовговічний. Ця ж квітка – по-своєму оригінальна і нев’януча. Тепер її можуть зробити його хлопчаки.

За час своєї роботи в залізничних технікумі та училищі він передав чимало секретів майстерності своїм учням. Нині, каже, тільки на нашому залізничному вокзалі трудиться на різних ділянках чимало його вихованців, і коли зустрічає їх, вони неодмінно вітаються й згадують його уроки, його настанови.

Коваль 17 розряду (найвищий – 18, і на нього він претендує найближчим часом), людина, яка має справу з твердим матеріалом, він доволі м’який характером і навіть сентиментальний. Вірить у Бога й намагається дотримуватися Божих заповідей, виховуючи цю потребу й у своїх учнях.

Головне ж, підкреслює, не чинити нікому зла й не заздрити. І працювати, не покладаючи рук. Він точно знає, що прислів’я "людина – коваль своєї долі" – про нього.

Валентина МАЦЕРУК

Чернівці